Мы словно обращённые зерцала
лишь собственную душу освещаем
и свет тот фокусируем на сердце –
испепелить, иль разогреть? Во мраке
растущем тускло зеркало сияет –
частичка света, вставленная в ночь.
Такой покой высокий! Малой щели
вовне уже не видно. Что ж, родная, –
сгорим, как на антоновом огне!
Чтоб день от нас светился, мы ж спокойно
и ровно тлели свечками осенних,
печалью позолоченных дерев.



Оригинал

Ми нібито обернені свічаддя –
єдино власну душу світлимо
і сяйво фокусуємо на серце –
щоб спопелити чи нагріти? Морок
росте і тьмяно дзеркало світліє,
мов дрібка сяйва, встромлена у ніч.
Такий вельможний спокій! Ні шпарини
назовні вже не видно. Що ж, кохана,
згоряймо на антоновім вогні,
щоб день світився з нас, а ми щоб тліли
спокійно й рівно, як свічки осінні
золочених притугою дерев.