В.Стус. Вже котрий це до тебе лист

Какое это уже письмо к тебе –
не знаю.
Я пишу и пишу, не решусь отослать.
И ложатся буквы на бумагу,
будто снег землю вышивает,
чтобы небо
прояснилось до утра.
Не запрещай мне – слышишь? –
Не запрещай мне такую радость –
изредка писать письма,
говорить и советоваться с тобою.
Поверь – я не буду надоедать.
*
Нам не видеться больше?
Я это чувствовала: что-то оборвалось,
так, как с каната
срывается альпинист –
головою вниз, в пропасть,
я это чувствовала (всегда
предчувствуем утрату),
так, как чувствуют
приближение материнства.
*
У нас теперь совсем весна в поселке –
где-то лает собачонка –
методично, как кузнец
выстукивает маленьким молоточком,
проревел, пронёсся, как мотоцикл,
рёвом перепоясав улицу,
реактивный самолет.
Петухи, как лезвием,
морозный воздух прорезают,
а от шахты слышно гудение
вентиляционных моторов.
*
Сегодня по лесу блуждала,
вслушиваясь в мир,
и на тропинке,
которой когда-то мы с тобой бродили,
услышала забытые звуки
твоего голоса.
Там всё, как бывало,
только тебя…прости –
ты уж нахмурился? Не надо,
я больше ни слова. Прости
*
Весна идет несмело.
В лесу едва еще первоцветы
призывно выбились из-под снега.
Мы тут часто собирали их
вместе.
Ты еще помнишь? Извини.
*
Как голубою лентой
накручивалась дорога,
медленно и тяжело
ложилась, как проволока
на плечи электромонтера.
Сновали шаги,
накручивалась стёжка бесконечная
и всё бесконечное
наматывалось, как стёжка.
*
С гармошкою парни прошли,
горланя весёлую песню,
сегодня праздник, и они –
слегка подвыпивши.
Прошли – протянули за собою
нескладную песню.
*
Даже весны бывают печальные.
О вечерняя усталость!
А утомленные люди –
молчат и молчат – одинокие,
вспоминают.
*
Целый день я сидела в избирательной комиссии,
распознавала, как ты
любил распознавать людей
по глазам, по губам, подбородку,
разрознивая их, как цыплят,
на тех, кто вылупился из яйца,
и тех,
которым материнский панцирь вовек не разбить.
*
Я думала: своей сути
одинокий никогда не изведает.
Один – ты только частица себя,
зерно засушенное.
*
А люди проходили,
загрубевшими от холода пальцами
бережно держа бюллетени,
и бросали в урну
и уходили, и исчезали. И я
смотрела им вслед.
*
Тихая ночь, и месячно-месячно.
Ты, наверно, и до сих пор не спишь?
В такие ночи нельзя спать,
грех!
(Не бойся: для тебя есть
дневное покаяние).
*
Я вчера достала сборник
Андрея Вознесенского,
читала и перечитывала
“Осень в Сигулде”,
и думала: для разлуки
осени не ждут.
Есть ли для разлуки сроки? –
весна и прощание.
*
Вспомнились росы ранние,
Романова песня,
и тенями Элизиума
стали воспоминания, как ножи,
будто бреду босоного
и ноги прокалываю,
но нет стерни
и песни нет Романовой.
*
Вот и утро
белое, как безумие,
я не знаю,
что делать с этим вот письмом.
Ты позволь мне, родной,
послать его.
Страшно утром
с зарею руки заламывать.



Оригинал

Вже котрий це до тебе лист —
не знаю.
Я пишу і пишу, не наважуся відіслати.
І лягають літери на папір,
мов сніг землю мережить,
щоб небо
проясніло до ранку.
Не боронь мені — чуєш? —
Не боронь мені втіху таку —
зрідка писати листи,
розмовляти й радитися з тобою.
Повір — я не буду надокучати.
*
Нам не бачитись більше?
Я це чула: щось обірвалось,
так, як з канату
обривається альпініст —
головою вниз, у провалля,
я це чула (передчуваємо
завжди втрату),
так, як чують
наближення материнства.
*
У нас тепер провесна в селищі —
десь гавкає песик —
методично, немов коваль
маленьким молоточком вистукує,
проревів, пронісся, мов мотоцикл,
ревом підперезавши вулицю,
реактивний літак.
Півні, мов лезом,
морозне повітря прорізують,
а від шахти чути гудіння
вентиляційних моторів.
*
Нині в лісі блукала,
наслухаючи світ,
і на стежці,
котрою колись ми з тобою бродили,
наслухала забуті звуки
твого голосу.
Там усе, як бувало,
тільки тебе... пробач —
ти уже спохмурнів? Не треба,
я більше ні слова. Пробач.
*
Весна йде несміливо.
У лісі ледь перші проліски
зойком вибухнули з-під снігу.
Ми тут часто збирали їх
разом.
Ти ще пам'ятаєш? Даруй.
*
Лише голубою стрічкою
накручувалась дорога,
повільно і важко
лягала, мов дріт
на плечі електромонтера.
Снувалися кроки,
соталась стежа нескінченна
і все нескінченне
соталося, ніби стежа.
*
З гармошкою хлопці пройшли,
горлаючи пісню веселу,
сьогодні — свято, й вони
трішечки напідпитку.
Пройшли — протягли за собою
пісню нескладну.
*
Навіть весни бувають печальні.
О повечірня потомо!
А стомлені люди —
мовчать і мовчать — самотні
спогадують.
*
Цілий день я сиділа в комісії виборчій,
пізнавала, як ти
любив пізнавати людей
по очах, по устах, підборіддю,
розрізняючи їх, мов курчат,
на тих, що вилуплені з яйця,
і тих,
котрим матерній панцир повік не розбити.
*
Я думала: свого єства
самотній ніколи не взнає.
Один — тільки частка себе,
засушене зерня.
*
А люди проходили,
зашкарублими з холоду пальцями
тримаючи обережно бюлетні,
і кидали в урну
і йшли, і зникали. І я
дивилася їм услід.
*
Тиха ніч, і місячно-місячно.
Ти, певне, й досі не спиш?
В такі ночі не можна спати,
гріх!
(Не бійся: для тебе є
денна покута).
*
Я вчора дістала збірку
Андрія Вознесенського,
читала і перечитувала
"Осінь у Сігулді",
і думала: для розлуки
осені не чекають.
Чи ж є для розлуки строки? —
провесна і прощання.
*
Пригадалися роси ранні,
пісня Романова,
і тінями Елізіуму
стали спогади, як ножі,
неначе бреду босоніж
і ноги проколюю,
та немає стерні
і пісні нема Романа.
*
Ось і ранок
білий, як божевілля,
Я не знаю,
що робити з оцим листом.
Ти дозволь мені, рідний,
відіслати його.
Страшно вранці
з зорею руки заломлювати.

Александр Купрейченко, поэтический перевод, 2009

Сертификат Поэзия.ру: серия 1181 № 70801 от 01.07.2009

0 | 2 | 2564 | 18.12.2024. 17:21:26

Произведение оценили (+): []

Произведение оценили (-): []