В.Стус. Колючий посмерк повз, немов їжак

Ежом колючим подползает мрак,
за проволокой хвоя серебрится,
самоубийца месяц, как ведьмак
навеял сон: пусть вечер тот святится –
в руках твоих испуганных, печальных
что на столе некрашеном лежат.
Подсолнух робкий, нас не замечая,
сияет в ночь. Твои уста молчат,
но брызжет жалость из очей взволнованных,
как двух лесных озер, тревожный взгляд.
Я на щеках твоих, тоской окованных,
ловил родную ямку наугад.
Любимая, скажи, здесь нет обмана?
Ведь это ты? И я не умер – жив?
Сон шепчет сну, колдует полупьяно,
наворожив, треножит гроздья див,
из дальних лет протягивает руки,
к моим губам, колючий этот сон.
Но в тишине шагов раздались звуки.
Весть черная. Проклятие и стон.
Упреки... За меня молись, родная,
и уст больных коснись, любовь моя.
Клокочет в сердце боль, но ты, святая,
одна молись. С тобой - не в силах я.
Когда колючий сумрак наползает
в печальное и узкое окно,
знай - тот твои молитвы ожидает,
кому и мысли ведать все дано.
Прости меня, прости меня, кровинка,
за каждодневных жалоб горький смех,
за плач колючий. Милая утри-ка
мой лоб углом твоей косынки. Грех
мне отдавать твою печаль, родная,
чужим глазам. И не страшись. Вдвоем
еще пребудем, выше стен взлетая,
в сиянье снов, и вместе уплывем,
на звездный свет царевны лебединой,
что подняла упругих два крыла
и на костер горящей Украины
меня, за руку взявши, повела.



Оригинал


Колючий посмерк повз, немов їжак,
і пахла над дротами синя глиця,
і місяць – самовбивця і відьмак,
навіяв сниння: вечір цей святиться –
в твоїх пугких зажурених долонях,
що там лежать, при чорному столі,
а понад нами обережний сонях
жаріє в ніч і прискають жалі
з твоїх очей великих і настрашених,
мов лісові озера з досвіт-дня
в щоках округлих, тугою пригашених,
ловлю я тьмяну ямку навмання.
Це ти? Це ти? Це справді ти, кохана?
Я ще не загубився, не зблудив?
Сон сну шепоче, врочить напівп’яно,
ворожить і триножить гроно див,
котрі перевисають давні роки
мені до губ, у мій колючий сон.
Мовчу. Вслухаюсь. Сновигають кроки.
І чорна звістка. Розпач. І – прокльон.
І нарікання. Помолись за мене,
моя любове. Ось – мої вуста.
Бо я не можу. Хорий. І шалене
клекоче серце. Ти молись – свята.
Коли колючий посмерк наповзає
в вузьке і тоскне, мов сосна, вікно,
знай, що на молитви твої чекає,
той, кому думи вичути дано.
Прости мені. Пробач мені, хмарино
щоденних журб моїх, моїх сухих,
моїх ридань колючих. Люба, втри-но
моє чоло ріжечком хустки. Гріх
мені віддати цю твою зажуру
чужим очам. І не страшися. Вдвох
ми ще пробудем – вище цього муру,
на рівні снів, де зорі – мов горох
струмитимуть по лицях лебедині,
що розкрилила пружних два крила
і в беручке багаття батьківщини
мене, за руку взявши, повела.

Александр Купрейченко, поэтический перевод, 2008

Сертификат Поэзия.ру: серия 1181 № 64140 от 27.08.2008

0 | 1 | 3003 | 18.12.2024. 17:19:31

Произведение оценили (+): []

Произведение оценили (-): []