Умолкло сердце родника.
Вода в кринице обмелела,
иссякла… Как душа болела!
Как медленна времён река!
Возникла птица в небесах –
высоко кружится-летает…
Кого она найти желает?
Кого той птице не хватает?
О где ж предел твой, боль и крах?
Где ты еси, ясна́ вода –
в ней звёзды тихие плескались,
в ней тучи тенью укрывались.
О жажда, о моя беда –
немей, ведь пересох родник,
замолкло сердце, обмелела
криница. Верба лишь воздела
ветвей горячих зелень-крик.

-257-




Оригинал

Ущухло серце джерела.
Криниця тьмяна обміліла
і висхла. Як душа зболіла!
Як час ступає спроквола!
У небі нагодиться птах —
покружеляє-кружеляє —
і відлетить. Кого шукає
той птах? Кого ж йому немає?
О, де ж він — край твій, біль твій, крах?
Де ти єси, ясна водо —
в ній тихі зорі полоскались,
в ній білі хмари тінню брались.
Німій, бідо моя, жадо
моя. Бо серця джерело
вже обімліло. Обміліла
криниця. А верба пустила
гарячі брості — в крик-зело.