В.Стус. Учора, як між сосон догоряв

Вчера, когда меж сосен догорал
моих хлопот домашних день, я думал:
не в меру наша жизнь долга для нас.

И кони красные страстей давно
отцокотали Брест-Литовским трактом.
Вот выйди в ночь – и никого не встретишь,
ну, разве – гульбище бродячих псов.

Уже и сны мои, как те ягнята,
что за собой не знают чабана;
обугленных страстей чернеет поле
без края, как покой голодный мой.

Ключом кипит лишь утреннее небо,
усыпанное тьмою стай грачиных,
их криков пересохших фиолеты
заставят вспомнить тысячи смертей.

И тлен проник в измученную душу,
не освещённую годов сияньем,
а сто моих потомков не рождённых
мне продохнуть свободно не дают.

Отбушевали кроны вековые,
где зелень простодушна, где соцветья
доверчиво-наивны. Всё. Довольно.
Теперь, бессчастный, догорай дотла.

Дожить до пятницы бы, в воскресенье
нырнуть хоть раз в бурлящее вино,
в хмель одиночества. Остановиться
лицом во тьму. Пусть снег идёт тогда,
на щёки падая и лоб остывший.

Ты тут. Ты только тут. Ты тут. Ты тут –
на целый свет! Ты в боли поединка
опёрся о тугие кроны сосен.
В их давнем стоне, вечностью пропахшем,
не отделить покорности от кар.

-248-



Оригинал

Учора, як між сосон догоряв
мій день домашніх клопотів, я думав:
життя – занадто довге задля нас.

Червоні коні пристрасті давно
відцокотіли брест-литовським трактом.
Ось вийди в ніч – ніде тобі нікого,
лише й живого – шлюбна служба псів.

Вже сни, мої заблукані телята,
не знають за собою чабана,
обпалених бажань зчорніле поле
безмірне, як голодний спокій мій.

Лише кипить у ключ пораннє небо,
усипане пітьмою гайвороння
і крику пересохлі фіолети
нагадують про тисячі смертей.

Вже тлін протяв мою охлялу душу,
не висвітлену спалахами років,
а сто ще ненароджених нащадків
мені й дихнути вільно не дають.

Відшумувало вічне верховіття,
де прозелень наївна, де суцвіття
довірливо-немудре. Все. Задоста.
Тепер, сердешний, догоряй по пнях.

Добутися б до п'ятниці, на тиждень
бодай хоч раз пірнути в самоти
невистояний алькоголь. Спинитись
обличчям до пітьми. Хай буде сніг
і хай на лиця падає схололі.

Ти тут. Ти тільки тут. Ти тут. Ти тут –
на цілий світ! І поєдинчим болем
обперся об натужні крони сосон.
А стогін їхній, вічністю пропахлий,
вивищує покари до покор.

Александр Купрейченко, поэтический перевод, 2012

Сертификат Поэзия.ру: серия 1181 № 92620 от 04.04.2012

0 | 1 | 1901 | 18.12.2024. 16:50:07

Произведение оценили (+): []

Произведение оценили (-): []