В.Стус. Просвітку – ані тобі ні-ні

Просвета тебе – ни-ни.
Все двери – закрыты.
Все окна – задёрнуты.
Замкнуты души,
ещё и ржавый ключ потерян.
Страшно блуждать обезлюдевшими площадями
сквозь тысячеустый гомон проспектов –
тысячеязыкий, тысячеголовый, огромный,
но никчёмный.
Ты один. Ты пустынник. Уединился свет от тебя.
Пренебрёг твоим «здрасьте»,
пренебрёг улыбкой твоею.
Ты ныкался один между корявых,
рябых тротуаров, на которые пали
навзничь вёрткие невнятные тени.
Каменеют дома, яснее проступают
пунктиры линий, солнце упруго ложится
на затушёванный горизонт печали.
Остаются позади проспекты, фургоны,
машины вдавливают
тень, как грех, запрятав под чрево,
в смятую мостовую.
Ты один. Ты отшельник. И улыбка –
тоже стала одинокой.
А хотите – одиноко вызрела, вытекла и, наверно,
остановилась на лице
(можно поиграть сравнением: так вот
косуля остановится перед провалом, и
боязливо удивляется – такой большой
провал хочет напугать её, маленькую
косулю). Всё же сравнения
ничего не обыгрывают. Они мстительны,
как и всё другое. Сознайся, тебе страшно
очутиться на месте косули, и
порожним, безответным голосом вопрошать
расщелину о сочувствии?
Нехорошо. Жалость опасная виза,
которая не обеспечивает дипломатической неприкосновенности.
И блуждая городом, тебе
не хочется поддаться жалости. Тут не требуется и
твоя злость. Не требуется ничего из твоих чувств.
Тут не нужен и ты. Что свету с того,
что какой-то собственник жалости, зла, сочувствия
будет предлагать их ему на продажу.

-242-




Оригинал

Просвітку – ані тобі ні-ні.
Усі двері – зачинені.
Всі вікна – запнуті.
Замкнені душі
ще й іржавий втрачено ключ.
Страшно – блукати знелюднілими площами
крізь тисячоустий гомін проспектів
тисячоязикий, тисячоголовий, велетенський,
але дрібний.
Ти один. Ти самотник. Усамітнився світ од тебе.
Поневажив твоїм "добридень",
поневажив усмішкою твоєю.
Ти ворався один між мелькавих,
рябих тротуарів, на яких впали
навзнак круткі недоконані тіні.
Кам'яніють будинки, точнішають
обриси ліній, сонце пругко лягає
на туги тушований пруг.
Проминають проспекти, фургони,
авта проминають
тінь, як гріх, заховавши під черево,
в зібганий брук.
Ти один. Ти самотник. І усмішка –
теж зсамотіла.
Хочте – висамотіла, витекла і, напевно,
спинилася на обличчі
(можна розбавити порівнянням: отак
сарна спиниться перед проваллям і
моторошно дивується: таке велике
провалля хоче налякати її, маленьку
сарну). Але порівняння не
розбавляють нічого. Вони мстиві,
як і все інше. Зізнайся, тобі страшно
опинитись на місці сарни і
порожнім, безлунним голосом викликати
в розколини співчуття?
Негаразд. Жалість небезпечна віза,
яка не забезпечує дипломатичної недоторканості.
І, блукаючи містом, тобі не хочеться
піддатись жалості. Тут не потрібне і зло твоє.
Тут не потрібне ніщо із твоїх чуттів.
Тут непотрібен і ти. Що світові до того,
що якийсь власник жалості, зла, співчуття
буде приторговуватись до цього світу.

Александр Купрейченко, поэтический перевод, 2011

Сертификат Поэзия.ру: серия 1181 № 90579 от 25.11.2011

0 | 1 | 2388 | 18.12.2024. 17:05:11

Произведение оценили (+): []

Произведение оценили (-): []