В.Стус. Сухі кореневища вікові

Сухие корневища вековые, что возле берега
в воду свисли, – твои это руки, мама
моя. Когда-то они были беленькими,
прозрачно-нежными, как молодые метёлки камыша,
а потом грубели, в лесу собирая хвою, жёлуди;
собирали в поле колоски по поздней стерне,
собирали слёзы с детских очей (сама-то
ты умела промолчать и незаметно
выплакаться)…
Как сухие корневища столетние – моей
матери старой руки.
Озёра векополные, грозами напоённые озёра,
на них падал гром, и молнии сверкали
над плёсами и звёзды, и капли дождевые,
как горох, – бесились, тарахтели,
выплясывали, а потом лютое солнце вошло
и притушило свет очей твоих, старушка моя
мама. Озёра векополные, лёгкий туман
над ними, из них я всю жизнь, словно
из купели, выходил тёплый, светлый и печаль-
ный – были то очи материнские. Они.
Ты перепёлка, что пела в житах, а я
лежал меж колхозными копнами, а ты свясло
вяжешь и зовёшь, грустный, сладкий
голос подаёшь. И уже Василь
идёт между косарями, как маленький
медвежонок ступает, сам косу клепает и острит
сам… То мать грустно и сладко поёт.
Да, руки и глаза. И скупая усмешка.
Это всё, что осталось на память. Вот
и я уже ухожу… И от меня на память:
лишь руки и глаза. И усмешка скупая.
Ты приближалась ко мне, и роднили нас сырые
сволоки, суровые шнурки люльки, в сизом
окне плывущей. Ты всё приходила, будто
с небес, и хлеба кусочек приносила от зайца.
Ты опускалась белыми крыльями и, севши
на краю люльки, как голубка, ты ворковала,
а сухая калина – над головою, а твоя
рука – над головою, улыбка твоя – над
головою… И склонялись крылья, опускались
ресницы и плыли слова.
И так склонившись надо мною, мама,
склоняясь над другими детьми, ты
прилагалась к своему детству, ведь с
каждым из нас ты роднила душу.
И сама меж нас ребёнком была.
Ты становилась меньше, будто высыхала. Я ж бо́льшим
становился, рос. А ты уменьшалась. Так, мама,
стыдно мне было.
Ещё и до сих пор вижу, как ты иногда,
пусть только я приеду домой и лягу
спать – тайком ты подходишь к
моему изголовью и так незаметно, чтоб я не
видел, гладишь меня тихонько по голове,
лохматишь волосы и, наклонившись низко, –
молчишь, молчишь. Лишь рукой прикасаешься.
Про что ты думаешь в это время?
А я не сплю. Я сдерживаю слёзы. Сладкие
слёзы. А они идут, будто слегка прозрачные
сновидения – с туманами, с девушками, с
лесом – ведь ты так редко являлась во снах…
Вот я и сдерживаю слёзы и боюсь, чтобы ты их
не видела, чтобы ты вот так наклонившись, думала,
твой сын спокойно спит, а возле него мать.
И он её слёз не увидит.
Но я ухожу уже, мама. Я ухожу. И ты прости
меня. Твои детства, как стая голубей,
крыльями ударили, – простите меня, сухие
корневища и очи постаревшие. И шершавая
слеза.


-228-



Оригинал

Сухі кореневища вікові, що біля берега,
у воду звисли, — твої то руки, матінко
моя. Вони були прозорились колись, білень-
кими, як молоде волоття, а потім волоха-
тіли і в лісі збирали глицю, жолуді,
у полі збирали колоски по пізніх стернях,
збирали сльози по очах дітей (сама бо
ти уміла якось мовчати і непомітно
виплакатись)...
Ніби сухі кореневища вікові — моєї
матері старої руки.
Ставки олітнені, огрозені ставки, над
ними падав грім і блискавиці шугали
понад плесами і зорі, і краплі дощові,
немов горох, казились, порощили,
танцювали, а потім хиже сонце увійшло
і витишило світ очей твоїх, старенька
мамо. Ставки олітнені, легкий туман
над ними, із них я все життя, немов
з купелі, виходив теплий, світлий і сум-
ний — були то очі матерні. Вони.
Ти перепілка, що в житах співала, а я
лежав поміж колгоспних кіп, а ти пере-
весло вив’яжуєш і кличеш, сумний, солод-
кий голос подаєш. І вже Василь
іде між косарями, переступає, як малий
ведмедик, сам косу клепле і мантачить
сам... То мати сумно й солодко співає.
Так, руки й очі. Й посмішка скупа.
Ото і все лишилося про згадку. Бо
я вже йду... І от мені про згадку:
лиш руки й очі. Й посмішка скупа.
Ти йшла до мене і ріднили нас вологі
сволоки, шорсткі вервечки і люлька в сизому
вікні пливла. Ти все приходила, немов
з небес, і хліба шмат приносила від зайця.
Ти опускалась білими крильми і сівши
скраю люльки, як голубка, ти воркувала,
а суха калина — над головою, а твоя
рука — над головою, посмішка твоя — над
головою... І хилились крила, хилились
вії і пливли слова.
І так схилившись наді мною, мамо,
схиляючись над іншими дітьми, ти
прибивалась до свого дитинства, бо з
кожним з нас ти порідняла душу.
Й сама між нас дитиною була.
Ти меншала і сохла. Я ж більшав і
зростав. А ти маліла. Так, мамо,
соромно мені було.
Ще й досі бачу я, коли ти часом,
нехай я тільки приїздив додому — і ліг
відпочивати — нишком ти підходила до
мого узголів’я і так таємно, аби я не
бачив, мене потиху гладиш по голівці,
куйовдиш чуба і схилившись низько —
мовчиш, мовчиш. Лише рука блукає.
Про що ти думаєш сама в той час?
А я не сплю. А я тамую сльози. Солодкі
сльози. А вони ідуть, немов допіру білі
сновидіння — з туманами, з дівчатами, із
лісом — бо ти так рідко йшла до сновидінь...
То я тамую сльози і боюсь, аби ти їх
не бачила, аби ти, отак схилившись, думала,
твій син спокійно спить, а біля нього мати.
І він її не бачитиме сліз.
Та я іду вже, мамо. Я іду. І ти прости
мені. Твої дитинства, як зграя голубів,
крильми майнули, — простіть мені, сухі
кореневища і очі літнені. І шкарубка
сльоза.

Александр Купрейченко, поэтический перевод, 2011

Сертификат Поэзия.ру: серия 1181 № 88591 от 07.08.2011

0 | 1 | 2516 | 19.04.2024. 03:16:47

Произведение оценили (+): []

Произведение оценили (-): []