ВОСПОМИНАНИЕ

Вечер. Закатное солнце.
Оскалившийся горизонт
накололся на острия
дальних сосен.
Тишь. Над взгорьем – ветерок гроз,
только чуть поднимет крылья –
и замрет. Памятью растревожен,
вдруг припомню:
Темень. Вишни под месяцем
мелко дрожат. Свечка отекшая.
А розы сердца, раскрывшись
бьют тревогу.
Вот вы – блики счастий моих,
пора щемящих прозрений!
Будь же, миф, в отдалении,
и не близься!



Оригінал

СПОГАД

Вечір. Падає напруго
сонце. Обрій ошкірений
наколовся на шпичаки
дальніх сосон.
Спокій. Понад узгір’ям гроз
легіт — щойно зведе крильми
і застигне. Пам’яттю вражений,
пригадаю:
Темінь. Вишні під місяцем
дрібно тремтять. Свічка розкошлана,
а троянди пуклі серця
б’ють на сполох.
Ось ви, полиски щасть моїх!
Ось ти, щемна поро прозрінь!
Будь же, мите, на віддалі
і не ближся!