Як насіла на тебе хмара,
а вже ти її й не здирав,
і не бачив залітних заграв:
по життю я тобі не пара...

Ти не парубок, то й не пара я,–
поринаєш по самі вінця,
ой, не пара я, просто парія,
відчуваєш? Аж до мізинця.

А на ньому перстеник місячний
чоловіка мого незбувного,
незабутого-непересічного,
аби ти його... не забув... його...

Як колиску тобі я ладила
усі роки від його втечі,
щоб дібрати латаття злагоди
або стріти когось надвечір...

Бач, не стрілося, бач, не здибалось,
колисаночкою тужила
та гляділа за Дніпр на Видиби,
довго-довго усе гляділа.

Поріділо волосся пасмами,
ти не парубок, я не кралечка...
І душа моя передчасними
почуттями стреножена змалечку.