В.Стус. Це – травень

Вот – май. Теперь и лета поищи –
в квадрате неба, что над головою
так остро срезано: густая синь
и эфемерных облаков собранье,
ищи его в расщелинах меж стен,
где желтостволый стебелек таится
и ощупью пытается расти.
А там, за великанскою стеною, –
мать своего сыночка окликает,
и голос – и охрипший и грудной,
познал, что в свете – май, а в сердце – радость,
и теплота небес в глаза ей светит,
и пламенеет жар ее ладоней,
продолговатых, словно лепестки.

Где ж ты, моя любовь? Нет, нет, не здесь.
За краем света ты – как будто пчелка,
под крыльцами собравшая густую
пыльцу печали. Где и ты, мой сын?
Где ты, мой свет морозный? Где те сосны?
Где путь к обрыву, в отдаленье – пруд,
там, на пригорке, – роща чахлых сосен:
притопывают, стонут на морозе,
в ладони дышат зябко?
Поищи
май около себя – уже не сыщешь.
Нет ничего. И лишь в душе – смешенье:
зима и лето, осень и весна,
как рыбы, сбились в стаю.
Но пройди
сквозь непогоду. Зеленью взойди
надежды новой.
Что же, это проще –
нам лучше видеть, нежели расти.
Но память же – задушит…


Оригинал.

Це — травень. Отже, літа пошукай —
в квадраті неба, що над головою
так гостро зрізано: де глибша синь
і ефемерне зграйне хмаровиння,
шукай його по шпарах межи стін,
де жовтостебла бадилина стромиться
і навмання пускається рости.
А там, за нашим велетенським муром, —
гукає мати — свого зве синочка,
і голос, геть і схриплий і грудний,
спізнав, що в світі — травень, в серці — радість
і літепло небес їй в очі світить
і хлюпає жага її долонь,
таких продовгуватих, як пелюстки.

Де ж ти, моя любове? Ні, не тут.
ти десь по закрайсвіту — наче бджілка,
що попід крильцями тримає ярий
пилок зажури. Де ти, сину мій?
Де ти, мій світе зимний? Де ті сосни?
Де шлях — до урвища, подалі — став
а ген на пагорбі — кощаві сосни:
вовтузяться, стенаються з морозу
і хухають в долоні?
Пошукай
довколо себе травня — не помітиш.
Анічогісінько. Але в душі —
тлум: весни, зими, осені і літа,
мов риби, кубляться.
Перерости
свою негоду. Увійди у прорість
зеленої надії.
Все не мудре —
нам краще бачити, аніж рости.
А спогади — задушать...

Александр Купрейченко, поэтический перевод, 2009

Сертификат Поэзия.ру: серия 1181 № 67911 от 10.02.2009

0 | 1 | 2482 | 18.12.2024. 17:19:30

Произведение оценили (+): []

Произведение оценили (-): []