Высоких мыслей отгремели грозы,
Поэзия, как вера, отошла.
Строка дозрела до надёжной прозы
Сработанного прадедом стола.
Где хлеб и соль. И сала жёлтый шмат.
Чернеют руки, но сияют души
Родителей. И слезы, словно груши
В саду их старом, падают, как град.
Они одни. Давно пенсионеры.
Седой отец – он слесарь заводской,
Парокотельной ждет гудка с тоской,
Уже не ожидая новой эры.
Век пролетел. И видится – село,
Где руки деда скрещены в могиле.
Рахнивка*. Гайсын. Давнее Подилье.
Все забытьём, как тёрном поросло.
Век пролетел. В Тавриде с батраками,
По башням Закавказья. По годам.
Пожолкнул свет по всем материкам.
Остался только – что в оконной раме.
Вот он – твой свет. Пусть маленький, но свой.
Надежный. Твой. Доверенный и верный
Пусть память бродит и гудит, как рой.
Он – твой. Вечерний и пенсионерный.
Все пронеслось. Надежды и борьба
За крошку счастья – здесь, на этом свете.
За хлеб и веру. Только, сын раба,
На гребне лет свое ты рабство встретил.
Молчи, глухая. Знай себе – дыши.
Дыши поглубже – толку с нас не будет.
А революционный жар души,
Огонь её – и ветерок остудит.
------------------------------------
 * Село Рахнивка, Гайсынского района,
Винницкой обл. – родина Стуса.



Оригинал


Високі думи відійшли, як грози,
Поезія, як віра, відійшла.
І навертається рядок до прози
Змайстрованого прадідом стола.
Де хліб і сіль. І сала жовтий шмат.
Де чорні руки, але світлі душі
Моїх батьків. Де сльози, ніби груші
Старого саду, падають, мов град.
Вони самі — старі пенсіонери,
Сивенький тато — слюсар заводський,
З парокотельні слухає гудки
І, певно, вже не жде нової ери.
Бо сплинув вік. І мариться село,
Де руки діда, схрещені в могилі.
Рахнівка. Гайсин. Голубе Поділля.
Все забуттям, мов терням, поросло.
Бо сплинув вік. По Таврії, по наймах,
По вежах Закавказзя. По роках.
І вижовк світ по всіх материках.
Лишився цей. Малий. В вікні. У рамах.
Оце твій світ. Нехай малий, та свій.
Незрадний. Твій. Довірений і вірний.
Хай пам'ять бродить і гуде, як рій.
Це — твій. Пенсіонерний і вечірній.
Усе пройшло. Надії, боротьба
За крихту щастя і за крихту хліба.
За крихту віри. Але син раба,
На гребні літ ти власне рабство здибав.
Мовчи, глуха. Або мовчи та диш.
Або: роби грудьми — людьми не будем.
Революційних спалахів та хвищ
Вогонь бадьорий й вітерець остудить.