В.Стус. Дозволь мені сьогодні близько шостої

Позволь сегодня около шести,
когда падёт на город шумный вечер,
в тот час, что называют часом пик,
я вдруг с тоски, из затканного неба,
из забытья, из нашей злой разлуки,
от долгого надрыва захмелевший,
на Брест-Литовский упаду проспект,
на просеку четвёртую*, былую,
где только гулкий рокот автострады
напомнит, что встревоженное сердце
с родной землёю бьется в унисон.
Из толчеи людей, из лет ушедших
я вырву память дней почти забытых,
что стали сном и грустной явью стали,
как раны затянувшейся рубец.
Не против ты, любимая, не против?
О не пугайся: меж толпы народа
я пропаду, растаю, потеряюсь,
чтоб ненароком взгляд пугливый твой
меня, как нож под сердце, не ударил.
Так не страшись: ведь я пройду, как тень.
В ту арку муки я войду, как тень.
Коснусь крылом обломанным, губами
иссохшими – чтоб уголками уст
лишь причаститься мне твоей печали –
так не пугайся: я пройду, как тень.
И лишь когда задумчивой девчонкой,
что перед целым светом провинилась
по-детски ясной чистотою взгляда
и целомудрием своим бессильным,
не торопясь, ты выйдешь из трамвая
и, перейдя дорогу, погрузишься
в косматый сумрак сосен поднебесных,
тогда рванётся сердце за тобою,
поранившись кустарником колючим,
твой путь отслеживая, что от края
души моей пролёг на целый свет.
Как одичавший пёс, пойду по следу
и спрячу в глубину следов твоих
свой стыд, свой страх, свою обиду, радость
и страсть горячую и злую боль.
Я буду только тенью тени тени,
лишусь и облика, и опыта, и лет,
одним лишь сердца жилистым листочком
я покачусь под ветром бурь своих.
Вот наш порог. Уже ты перед дверью.
Звонок нажала и легко открыла
многопудовые врата небес.
Сын отозвался наш. Позвать. Но только
мне голос не подать – не стало сил.
…Сон оборвался. На стене болталась,
вдоль перехвачена петлёй, дорога
до дома моего, и пауками
колючей проволоки тени лезли
по вымерзшей стене. Глухой плафон
болтал баланду ночи. Сумрак утра
над частоколом спал. Звонок надрывный
как пробку выбил из бутылки сна
трясину дня пришедшего…

Смерть повстречать в пути желанном к дому –
наверно слишком сладко, чтоб Господь
нам положил её у изголовья.
----------------------------------------------------------
*Окраина Киева, где жил Стус до ареста.




Оригинал


Дозволь мені сьогодні близько шостої
коли повечоріє надокола
і транспорт задвигтить в години пік,
я раптом з туги, з затканого неба,
із забуття, з безмежної розлуки,
од довгої надсади захмелілий,
на Брест-Литовський упаду проспект,
на ту четверту просіку зчужілу,
де лиш глушливий гуркіт автостради
мені повість, що серця лячне гупання
б’є з рідною землею в однотон.
З мурашника людського, з прірви років
я вирву пам’ять днів перезабутих,
що стали сном і журною явою,
мов рани, геть затягнуті рубцем.
Ти не перечиш, люба, не перечиш?
О не страхайся: між юрби людської
я пропаду, розтану, загублюся,
щоб ненароком лячний погляд твій
мені ножем у серце не ввігнався.
Тож не жахайся: я пройду, мов тінь.
В ту арку муки я ввійду, мов тінь.
Торкнусь крилом обламаним, губами
зголілими — аби краєчком уст
твоєї причаститися печалі —
тож не жахайся: я пройду, мов тінь.
І вже коли задуманим дівчатком,
що перед цілим світом завинило
дитинячою чистотою погляду
і немічністю власної цноти,
ти неквапливо із трамваю вийдеш
і перейдеш дорогу, щоб пірнути
в надзірних сосон кострубатий смерк,
тоді пірву я серце за тобою,
обранившись по чагарях колючих,
пильнуючи твій слід, котрий од краю
душі моєї ліг на цілий світ.
Мов пес здичавілий, піду в твій крок,
ховаючи в ступнів твоїх заглибинах
свій сором, острах свій, свою образу
і радість, і жагу, і лютий біль.
Я буду тільки тінню тіні тіні,
спаду з лиця, із досвіду, із літ,
єдиним серця жилавим листочком
котитимусь під вітром власних бур.
Ось ґанок наш. Ти вже перед дверима.
Натисла на дзвінок — і легко так
важезну прочинила райську браму.
Озвався син наш. Крикнути б. Але
подати голосу — не стало сили.
…Урвався сон. Гойдалась на стіні
вздовж перетнута зашморгом дорога
до мого двору. І колючий дріт,
набряклий ніччю, бігав павуками
по вимерзлій стіні. Глухий плафон
розбовтував баланду ночі. Досвіт
над частоколом висів. Деручкий
дзвінок, мов корок, вибив з пляшки снива
нової днини твань...

Померти на дорозі повертання —
занадто солодко, аби Господь
нам не поклав у долі узголів’я.

Александр Купрейченко, поэтический перевод, 2008

Сертификат Поэзия.ру: серия 1181 № 61123 от 23.04.2008

0 | 1 | 5086 | 18.12.2024. 17:19:23

Произведение оценили (+): []

Произведение оценили (-): []