Між віями чую твій голос у скронях...

***

Між віями чую твій голос у скронях
звірячим чуттям в передранішнім світлі,
коли на зорю напливає безсоння,
як ледве гойдаються сни непомітні.

Наспівуєш, чути, в мажоро-мінорі
свої переперчені, млосні, незримі
вагання, що вогником б’ються в менорі,
минущим, мінливим, як скоєний вимір.

У тозі, у латах, а то й у сорочці
зринаєш і танеш, ковтаючи рани,
вкриваєшся снігом у стишенім кроці,
і бризкають кров’ю думки без омани.

А я б і з оманою їх поглинала,
затято й беззахисно, терпко і вільно.
Неначе сліпець з пересердя чи з шалу,
пила б я твоє недоварене зілля,

щоб тільки прозріти так щиро, як зможу
на цім перепутті, на сходах у небо.
Навіщо ти звів нас у просторі, Боже?
То вже розлучати, благаю, не треба.

Это постподарок Илане к 8 марта.