И ночь ночей, и стоны паровозов, –
как глух, неслышен им мой крик грудной.
Но ты привык, в глаза вогнавши слёзы,
душой стремиться на порог родной.
Грудная сдавит боль – не раздышаться:
родных моих увижу ль стариков?
Дай, Боже, выжить и собой остаться,
о стены не отбивши кулаков.
Так – паровозом – ночь ночей вздыхает,
что ни в одном глазу не стало сна.
Мрачнеет свет, земля свой путь свершает,
и шастает во мраке сатана.
-319-


Оригинал

І ніч ночей, і стогін паровозів,
котрим грудний мій передує крик.
О як ти звик, ввігнавши в очі сльози,
на рідний навертатися поріг.
Грудних бентег — ані передихнути,
зажеврів жаль моїх старих батьків.
Дай, Боже, сили — віддаль перебути,
об мури не оббивши кулаків.
Ця ніч ночей, як паровоз зітхає,
ані в одному оці сну нема.
Маліє світ, планета сновигає,
і бродить Мефістофель крадькома.