Дмитро Павлычко "Стихи из Иерусалима". Перевод с украинского.

СВЕТЛОЙ ПАМЯТИ МОЕЙ ЖЕНЫ ИННЫ, СКОНЧАВШКЙСЯ ОТ НЕУМОЛИМОЙ БОЛЕЗНИ В ОДИН ИЗ ДНЕЙ МОЕЙ РАБОТЫ НАД ЭТИМИ ПЕРЕВОДАМИ. = Ф.Р.
Дмитро ПАВЛЫЧКО. Стихи из Иерусалима. Цикл стихотворений 1993 года..
С украинского.
ПЕРЕВОД:
В Гефсиманском саду

Серебролистым этим древом
Гордится Гефсиманский сад –
Таким непредставимо древним,
Что Бога старше востократ!
Молился Он, и Божью речь
В молчаньи слушала олива,
Его не в силах убероечь:
«Отец небесный! Знаю Вашу
Решимость, но, любовь храня,
Коли возможно, злую чашу
Вы отведите от меня!»
И Он,коленопреклонённый,
Ждал, но молчали небеса,
Слеза на дереве зелёном
Засеребрилась, как роса.
В стволе отверстия возникли,
Как от мечей … Идут, идут
Солдаты… Кто-то зычно крикнул:
«Скорей сюда! Он тут! Он тут!»
Толпа апостолов пугливо
Исчезла. Он один, как перст.
И горько плакала олива
О Сыне, что пошёл на крест.

ОРИГИНАЛ:
У Гетсиманському саду

Ця срібнолиста деревина
У Гетсиманському саду
За Бога старша! Як дитина,
Передчуваючи біду,
Молився Він під нею ревно
Перед арештом в скорбну ніч,
І чуло це маслинне древно
Гарячу та благальну річ:
«О Батьку Мій! Я знаю Вашу
Несхитну волю, мудру твердь,
Але, якщо можливо, чашу,
Вготовану Мені на смерть,
Відсуньте, одведіть од Мене!»
Але мовчали небеса,
І вкрила дерево зелене
Сльоза, як срібляна яса.
І в стовбурі з’явились діри,
Немовби од мечів сліди…
А вже надходили жовніри,
І хтось кричав: «Він тут! Сюди!»
Апостолів юрба ляклива
Розбіглась. Він – один, як перст.
І гірко плакала олива
За Сином, що пішов на хрест.
1993

Via dolorosa*

Ты ступал последней дорогой,
Крест неся для вселенских мук,
Ты Себя не чувствовал Богом,
Завершая земной Свой круг.
На Голгофу ты шёл, спотыкаясь,
Чтобы род наш очиститься смог.
Только мир, не печалясь, не каясь,
Так же злобен, лют и жесток.
Бьют, как колокол, тысячелетья,
Невидимкою для толпы
Ты шагаешь, а сзади – плети,
Впереди – немые рабы…
На вершине – одни солдаты,
А внизу, куда только глянь,
Торгаши, умом тароваты,
С твоих мук собирают дань.
Наверху им всё что-то мнится,
А внизу, куда ни ступи,
Камер газовых дым клубится,
Всюду тюрьмы и вой толпы.
Наверху - смерти призрак грозный,,
А внизу во всю мощь и ширь
Рыщет зверь по тропе морозной
Вся в колючке лежит Сибирь.
Опусти же ты долу очи,
Кроткоо мужествуй на заре,
Помни ласку ладоней Отчих,
Мать родную и Назарет.
Подходи к палачу с любовью -
И на мир, как задумал Ты,
Да прольётся, с Твоею кровью,
Капля света и доброты.

*Via dolorosa - дорога боли. Так называется "улица" в Старом Иерусалиме, по которой прошёл на Голгофу Иисус Христос. (Прим. автора).

ОРИГИНАЛ:

Via dolorosa

Це остання Твоя дорога,
Де обличчям ти падав на брук,
Ще не маючи сили Бога,
Тільки – хрест для надлюдських мук.
Ти, вмліваючи, йшов на Голготу,
Щоб наш рід од печалі спасти,
Але світ не змінивсь ні на йоту,
Повен люті й злобивої мсти.
Б’ють, як дзвони, тисячоліття,
Йдеш, невидимий для юрби.
Що позаду? Скорботне сміття.
Що попереду? Німі раби.
На вершині – кати й жовніри,
А долиною, де не глянь,
Продають гендлярі сувеніри,
Злотом злиті з твоїх страждань.
На вершині – тривожний гамір,
А долиною , де не ступи,
Чути дим із газових камер,
Видно тюрем страшні струпи.
На вершині – примара смерті,
А долиною виє звір,
І живцем у могилах заперті,
І обсотаний дротом Сибір!
Опускай же додолу очі,
Не дивися назад, ні вперед.
Тільки згадуй долоні отчі,
Рідну матір і Назарет.
І до ката підходь з любов’ю –
Хай на всі океани й світи
Упаде із твоєю кров’ю
Крапля світла і доброти.
1993

Он – здесь

На небе Иерусалима
Меж кипарисами, в ночи,
Зажглась фигура, еле зрима,
Сияя, как слеза свечи.
«Ты ль это?» - я cпросил в смятеньи
Того, Кто шёл навстречу мне.
Как в ночь кануна Воскресенья,…
Он был таким же в тишине.
Он не вознёсся? И в железной,
Во человеческой плоти,
Чужой, страдающей, болезной -
Он продолжает к нам идти
Через века и все границы?
Он ждёт посыльного с небес,
Что должен был за Ним явиться,
Когда из гроба Он воскрес?
О радость! Да, Он здесь, меж нами.
В долине слёз, где вы и я,
Где. муки претерпев, крестами
Покрылась вся земля моя.

ОРИГИНАЛ:

ВІН – ТУТ
В небеснім тлі Єрусалима,
Між кипарисами вночі
З’явилась постать ледве зрима,
Сяйниста, як сльоза свічі.
«Це Ти?» – і я назвав імення
Того, Хто йшов мені навстріч
Напередодні Воскресення
Він був таким – в ту давню ніч.
Невже на небо не вознісся,
Як це написано? Невже
Він плоті людської заліззя
Тверде, боляще і чуже
Несе через віки та скрути,
Ждучи посильного з небес,
Що мав за Ним в ту ніч прибути,
Коли із гробу Він воскрес?
І я зрадів! Він тут, між нами,
На цьому падолі, де й я,
Де мученицькими хрестами
Накрилась вся земля моя.
1993


Праведница

В местечке- фашисты. Облавы.
В лес сгоняют евреев.
Дома наполняет ветер
Липким запахом крови,
Шопотом на пороге
Мать беседует с сыном.
Они говорят глазами
Более, чем словами.
Сын леденеет от страха:
Спрятала мать в подвале
Семью еврейских соседей,
У него не спросив согласья.
«Вы знаете, мама?» - «Знаю», –
«Немцы стреляют!» - «Знаю». –
«За помощь евреям!» -«Знаю». –
«Убивают на месте!» - «Знаю».
А там,под полом, во мраке
Приникли к камню ушами,
Ладонями и локтями,
Врастают в своды подвала,
Словно ростки картошки,
Порезанной перед посадкой…
Семейство еврейское слышит,
Как сына мать наставляет:
«Чтоб не было подозрений,
Устройся к немцам на службу!»
И матери сын отвечает:
«Уж лучше, мама, закроойте
Меня с евреями вместе,
Чем посылать на службу
К палачам, гнобителям нашим!»
Но всё же пошёл он, лишь бы
Не быть в той хате,где в мёртвой
Ночной тишине услышишь
Всхлипыванья и видишь
Сквозь пол в темноте подвальной
Кровавые очи евреев.
Да, всё же пошёл он… Не знают
В печальном Иерусалиме
Подвижниеи Яд ва-Шема,
Праведницу поздравляя,
Поздравляя и прославляяЮ
Высадив в честь её древо,
Отчего она горько плачет,
Закрывая лицо руками.
Но, страшную помня судьбину,
Семья еврейская знает:
Мать горько плачет о сыне,
Который в немецком мундире
Вернулся, мёртвого тленней,
И пустил себе пулю в голову,
Чтобы не было подозрений.

ОРИГИНАЛ:

Праведниця

В містечку фашисти. Облави.
Зганяють євреїв до лісу,
Вітер наповнює житла
Липучим запахом крові.
Пошепки на порозі
Мати говорить із сином.
Очима вони розмовляють
Більше, аніж словами.
Син крижаніє від жаху:
Мати єврейську родину
Потай сховала в пивниці,
А згоди його й не питала.
«Ви знаєте, мамо?» - «Знаю».–
«Німці вбивають!» – «Знаю». –
«За переховок!» – «Знаю». –
«Розстріл на місці!» – «Знаю». –
А під підлогою в мряві
Припадають до каменя вуха,
Долоні, лікті, зіниці
В склепіння вростають, мов гони
Покільченої картоплі.
Чує єврейська родина,
Як синові каже мати:
«Щоб не було підозріння,
До німців підеш на службу!»
А син їй відповідає:
«Вже краще замкніть мене, мамо,
З євреями в тій пивниці,
Ніж мав би я йти служити
Катам та гнобителям нашим!»
Та все ж він пішов, щоб не бути
В тій хаті, де з мертвої тиші
Хлипання чути ночами
І видно крізь піл в темнотах
Криваві єврейські очі.
Та все ж він пішов… Не знають
В печальнім Єрусалимі
Достойники з Яд ва-Шема,
Що праведницю вітають,
Вітають і величають,
На честь її древо саджають:
Чого вона гірко плаче,
Закривши обличчя руками?
Та знає єврейська родина,
Пройшовши могильну содому:
Оплакує мати сина,
Який повернувся додому.
Прийшов у німецькім мундирі,
Обернувшись на службі в тління,
І пустив собі кулю в голову,
Щоб не було підозріння.
1993

К ЕВРЕЯМ
Евреи! Вера вечно с вами.
Израиль крепок, как скала,
Хоть ваша кровь текла ручьями,
В печах горела, как смола.
Сотворены бессмертной книгой,
Вступили с Богом вы в союз,
И на крыле архистратига
Писались песни ваших муз.
Карал вас тяжко Иегова
За грех гордыни, жадность, лень,
За жажду к золоту и слову,
Рождающему новый день.
В эпоху злую мглы кровавой,
Когда, казалось, предал Бог,
Воздвигли вы свою державу,
Давида солнечный чертог.
Избитый подлым сатаною,
Из сердца вырвав груз забот,
Я перед вашею Стеною
Молюсь за собственный народ.


ОРИГИНАЛ:

До євреїв

Євреї! Вічна віра з вами,
І міць Ізраїлю зросла,
Хоч ваша кров текла ровами,
Горіла в печах, як смола.
Створила вас безсмертна книга,
Де з Богом ви взяли союз,
І на крилах архистратига
Писались твори ваших муз.
І тяжко вас карав Єгова
За гордощі та ненасить –
Жагу до золота й до слова,
Що в небі зорями горить.
В епоху темну і криваву,
Коли, здавалось, зрадив Бог,
Ви здвигнули свою державу,
Давидів сонячний чертог.
Побитий підло сатаною,
Зриваючи із серця грузь,
Я перед вашою Стіною
Стою й за свій народ молюсь.
1993




Хлеб
О Израиль, каков твой удел?
Где, скажи, твоя пашня?
Всюду каменный, злой беспредел,
Сушь такая, что страшно.

И не сыплется манна с высот,
И пророка нет ныне.
хоть паши этот гиблый песок
В каменистой пустыне.

Но родит каменистая степь
И арбузы, и дыни,
И пшеничный волнуется хлеб
В Иорданской долине.

И сиянью небесному рад,
Раздавая улыбки,
Непорочно-златой виноград –
Как ребёночек в зыбке.

А ко мне в мои вещие сны
Входят жёстко, как проза,
Остро, словно зубцы бороны,
Два суровых вопроса:

Разве, сын чернозёмной страны,
Свет над ней не лучится?
Где богатства твоей стороны –
Океаны пшеницы?

Стала скудной, как камень глухой
На пути бедуина.
Ведь державный твой дух – чуть живой,
Сердце – словно руина.

Ты сегодня уже не раба,
Твой удел не бесплоден,
Изменилась прислуги судьба,
И народ стал свободен.

Разогнёшь свою спину, и вот
Дар земля возвращает:
Лишь державный и вольный народ
Камень в хлеб превращает!

ОРИГИНАЛ:

Хліб

О Ізраїлю! Чим ти живеш?
Де твоя ораниця?
Навкруги кам’яна безбереж
І земля, наче криця.

І не падає манна згори,
Бо немає пророка.
Хоч бери та пустелю ори,
Де пісок та опока.

Але родить Мойсеєва рінь
І хлібини, і дині,
І клекоче пшенична ярінь
При Йорданській долині.

І сміється, немов водоспад,
Розкидаючи бризки.
Непорочно-сяйний виноград,
Як дитина з колиски.

І приходить до мене у сни
Запитання суворе,
Гостре, наче зубок борони,
І, як блискавка, скоре:

Чорноземна моя стороно,
Мозоляста долоне,
Де твоє океанне зерно,
Наче злото червоне?


Ти бідніша за камінь глухий
На шляху бедуїна,
Бо державний твій дух ледь живий,
І під серцем – руїна.

Та сьогодні ти вже не раба,
Не московська служниця,
Твоя скиба – не жаль і тужба,
Не підстрелена птиця.

Будь щаслива і вільна стокрот,
Розігни свою спину –
Обертає державний народ
Навіть камінь в хлібину!
1993

Монолог Алтуняна*)

Я, Алтунян, - рожденьем армянин,
Но обликом похожий на еврея.
Что ж, наций много – человек один,
И в нём важна не плоть, а дух, идея.,

Моя идея – правда. Я готов
Был мучиться в тюрьме, в аду Гулага
Не за армян и – нет, не за жидов
(Прости за кличку, ашкеназ-бедняга!)

Страдал за человека. А ещё
Болел душой за у к р а ї н с ь к у м о в у,
Растоптанную, битую не в счёт, –
Короче, я солдат святого слова.

Я украинство ощутил своё
Как совесть подневольного народа,
Как жажду, что покоя не даёт,
Как зов сопротивленья и свободы.

Как это получилось? – Был я мал,
Когда такая сценка разыгралась:
«Ты – жид!» – какой-то из дружков сказал.
Мне только лишь заплакать оставалось…

Я – к матери. Она сказала: «Нет!
Ты – армянин!» - Ах, матушка, уж лучше
Неправдой оказался б твой ответ:
Я болью переполнился пекучей!

Мне в сердце детское вонзилась боль
За то, что иудею жить труднее,
Чем всем другим… Я стал вживаться в роль –
Я стал гордиться внешностью еврея!

Не ждал я платы за труды свои,
На стылые укладываясь нары.
О Господи! – просил я, - не таи
Зла на меня – и не ввергай в кошмары!

А коль меня сломает их режим,
И эта глина станет мне нирваной, –
Во сне яви ты Иерусалим –
Хоть не родной мне, а такой желанный!

Но град святой предстал мне наяву –
Весь солнечный, как вещие приметы,
Там ветер дул, там думал я: «Живу?!»,
Там жизнь свою всё спрашивал я: «Где ты?!»

ОРИГИНАЛ:

Монолог Алтуняна
Я, Алтуяян, від роду вірменин,
Але подібний зовні до єврея.
Що ж, кожен з нас – із суміші кровин,
Людина – це не плоть, а дух, ідея.

Моя ж ідея – правда. Я сидів
В радянських тюрмах, мучився в Гулазі
Не за вірменів і не за жидів
(Пробач мені це слово, ашкеназі).

Страждав я за людину. Звісна річ,
Мені боліла українська мова,
Потоптана і бита зусібіч…
І став я в захисті святого слова.

І українство я відчув своє,
Як спрагу підневільного народу,
Як совість, що заснути не дає
І не змовкає, владі навдогоду

А звідкіля та правда? На зорі
Мого життя зігралась прикра сцена.
«Ти жид!» – сказали друзі-школярі,
І опекла мене сльоза шалена.

До матері. А мати каже: «Ні,
Ти – вірменин!» О ненько рідна, краще
Було б неправду мовити мені,
Ніж поселити співчуття боляще

В дитяче серце! Я в скорботі жив,
Та жить було ще важче іудею.
Тавро єврея гордо я носив,
Та ще й пишався схожістю своєю.

Не ждав я плати за мої труди,
Вкладаючись на нари прохололі.
«О, Господи, – молився я, – пожди,
Не відбирай мені життя в неволі.

А як мене зламає цей режим
І покладе навік в мерзлотній глині,
Яви мені хоч в сні Єрусалим, –
Нерідній, але все ж Твоїй дитині».

І ось це місто у моїх очах
Біліє, як незаймані замети,
Де вітер був і в в тишині прочах,
Де я свого життя питаю: «Де ти?»
1993
*) Генрих Ованесович Алтунян (24 ноября 1933 — 30 июня 2005) — народный депутат Украины 1-го созыва, диссидент и политзаключенный советских времен. (Википедия).

Феликс Рахлин, поэтический перевод, 2014

Сертификат Поэзия.ру: серия 1186 № 105478 от 27.05.2014

0 | 2 | 2250 | 20.04.2024. 01:13:37

Произведение оценили (+): []

Произведение оценили (-): []