В.Стус. ПІД ДИКИМ СОНЦЕМ

ПОД ДИКИМ СОЛНЦЕМ

Осели вербы в воду у реки.
А там, у берега – дев юных стайка,
они, лозу откинув, моют ноги,
высоко плахты подоткнув свои.

Вода, нагрета солнцем вереснёвым
и не страшит их. Мчатся быстриною
широкие славянские челны,
но к ним не долетит венок – прибьётся
волною к берегу. Бросай ли, нет.

Челны, просоленные как тарани,
пропеченные огненной смолой
коварных греков, режут яро волны
своим таранным острым костяком.

Казак чумазый над кормою встал
и крикнул что-то – но волною смыло,
и понесло лишь эхо это слово,
а чёлн проворно речка понесла.

Вдогонку, словно юные берёзки,
обласканные благодатным червнем
в Ярилов праздник, во сто долгих ног
девчонки кинулись. Мелькают ноги,
и вёсла мельтешат, и эхо крýгом
мелькает над водой. И мельтешит,
как ошалевшее, слепое око дня.

Затеплится зерном ячменным в тесте,
чуть уловимый в юном теле девы
манящий хмель ярилового мёда
и терпкий запах свидины ночной.

Как отплывут мужи – так станут чары
в руках простёртых умолять Перуна
на землю грешную дожди пролить,
прибивши пыль на тропках жарких встреч,

и чтоб с победой возвращались вои,
опять ловить куниц в свои капканы,
да чтоб в бою не гнулся меч щербатый
и жало не сломилось у копья,

чтоб процветали песенные сёла
охотою, благословенным житом,
и добрым пивом и душистым мёдом,
и чревами дозрелых рожаниц.
-285-



Оригинал

ПІД ДИКИМ СОНЦЕМ

Поприсідали верби у воді,
стоїть у березі дівчаток зграйка
і, видививши лози, миють ноги,
високо підіткавши спідниці.

Вода, нагріта сонцем вересневим,
вже не відстрашує. Несуться бистриною
розгонисті слов'янські байдаки,
і не докинути вінка — приб'ється
одраз до берега. Хоч кинь, хоч ні.

А байдаки солоні, як тарані,
пропечені смолою і вогнем
підступних греків, замордують хвилю
своїм жалким таранним кістяком.

Підвівся зашмарований козак,
дівчатам крикнув щось — та змила хвиля
і понесла луна козацьке слово
та річка швидко човен понесла.

Їм навздогін, як молоді берізки,
сподобані духмяним днем червневим
в Ярилів день, у сотню довгих ніг
біжать дівчатка. І мигтіють ноги,
і весла миготять. І круглі луни
мигтять над річкою. І миготить,
як ошелешене, більмисте око дня.

Лиш теплий, як зерно ячменю в тісті,
ледь-ледь відчутний у дівочім тілі
солодкий хміль ярилового меду
і терпкий дух нічної свидини.

Як відпливуть мужі — круглясті чари
благатимуть з простертими руками
Перуна — окропити грішну землю,
прибивши порох по стежках кохань,

Щоб переможцями вертали вої
і знов куниць в глухі ловили сільця,
щоб у бою не гнувся меч щербатий
і не ламався гострожалий спис,

Щоб раювали тонкоспіві верві
із полювань, із золотого жита,
і добрим пивом, і солодким медом,
і черевом дозрілих рожаниць.

Александр Купрейченко, поэтический перевод, 2013

Сертификат Поэзия.ру: серия 1181 № 100205 от 25.07.2013

0 | 1 | 1863 | 18.12.2024. 17:03:04

Произведение оценили (+): []

Произведение оценили (-): []