В.Стус. Коли найперші сполохи світання

Когда скрестит рассвет в час пробужденья,
на небесах лазурные мечи –
не мудрствуй. И твоё непостиженье
тебе простится. Слушай и молчи.
Взрезая землю нивы полусонной,
рокочет трактор на краю села.
Молчи, молчи. Не избежать полона –
глубоко опахала, облегла
вкруг сердца пашня. Солнце разольётся,
и чёрные зашебуршат жуки…
Смеётся мир. Нехорошо смеётся,
далёкие грохочут молотки
вестей твоих. Закончится, растает
роскошный день, как кровью подбежит
закатный вечер – и преградой станет
неутолимое желанье жить.
Но вспомни: в дальнем далеке, за морем,
за краем света матерь ждёт твоя,
там, у ворот, ломает руки в горе.
За нею – жизни вечная струя.

-222-



Оригинал

Коли найперші сполохи світання
схрестять на небі голубі мечі —
лежи й мовчи. Твоє недосягання
простиме буде. Перші орачі
порушать ниву, поки напівсонну,
тополю збудить трактор край села.
Мовчи, мовчи. Не утекти полону,
бо оборала серце, облягла
рілля жорстока. Сонце підіб’ється
і чорні заворушаться жуки…
Сміється світ. Недобре так сміється
і гупають далекі молотки
твоїх звістовань. Буде попри спаді
цей пишний день і кров’ю підбіжить
страпатий вечір — стане на заваді
це невситиме пожадання жить.
Тоді згадай: десь за стома морями
десь на крайсвіту мати є твоя
і ламле руки, ставши коло брами.
А позад неї — вічна течія.

Александр Купрейченко, поэтический перевод, 2011

Сертификат Поэзия.ру: серия 1181 № 87066 от 16.05.2011

0 | 0 | 2342 | 19.04.2024. 00:16:57

Произведение оценили (+): []

Произведение оценили (-): []