Сидим возле погасшего костра,
перетряхиваем в ладонях пепел,
растираем совсем потухшие угли:
а что, как вдруг затеплится жар?
Тут темно и темно – там и ещё дальше темно,
но жар вроде бы теплится.
Вот он, задумчиво говорит друг,
глаза его туманятся страхом.
Вижу, скорбно отвечаю другу,
присматриваясь к ночным светлячкам.
Сидим возле погасшего костра –
столетие, второе, третье,
жар не уменьшается, не гаснет.
Так что друг, иногда неверие его нестерпимо,
называет купину вечным огнём
и просит спичку,
чтоб зажечь цигарку.

-170-




Оригинал

Сидимо біля погаслого вогнища,
перетрушуємо в долонях попіл,
розтираємо витухлі геть вуглини:
а що як зажевріє раптом жар?
Тут темно і темно там і ще далі темно,
але жар ніби жевріє.
Ось він, задумано каже друг,
очі його туманіють страхом.
Бачу, відказую скорбно другові,
придивляючись до нічних світлячків.
Сидимо біля погаслого вогнища —
століття, друге, третє,
жар не стухає, не гасне.
Так що друг, коли невіра його нестерпна,
називає купину вічним вогнем
і просить сірника,
щоб запалити цигарку.