В.Стус. Ти десь живеш на призабутім березі

Ты – там, на призабытом берегу
моих воспоминаний обмелевших
блуждаешь тенью беспощадной скорби
пустынею моих молодосчастий.
Так часто Бог с тобою встречи дарит
мне в келье этой. Часто так тебя
зову сквозь сон, чтоб душу натрудить
вовек несбыточным младым грехом.
К стене, одной из четырех, прижатый
(и пятого угла никак не сыщешь),
я исповедуюсь почти все дни,
но нет ни одного мне искупленья.
На стенах этих проступает зыбь
твоей печали. Двойники – подруги
(твое ночное действо) многоглазо
следят за мною взглядом бессловесным –
доискиваются души моей.
А ты – во мне. И так пребудешь вечно,
свеча моя палящая! В беде,
уж полумертвый, я в тебе одной
себе верну уверенность, что жив
еще, и жил, и буду жить, чтоб помнить
несчастье счастий, лихолетий роскошь –
утраченную молодость свою,
пропавшая жена моя! Тобою
познал я перепутья те, которых
нам доля не прощает. Бег времен
тобой остановил. И каждодневно
к истокам возвращаюсь. Слишком тяжко
ступать дорогой безвозвратной, где
потеряны начала и концы.
Я памятью живу, и не пытаюсь
утешиться союзом долгой ночи
и забытья. Как будто столп горящий,
меня ты из себя зовешь и манишь –
затерянным, забытым, дальним, карим
и золотым. Куда ж меня зовешь,
о пчелка рыжая? Дай мне остаться
здесь в этом страдном времени. Прошу:
дай встретиться с бедою в одиночку,
чтоб – или умереть, иль победить.
Напрасно. Снова в сны мои заходишь
препоны гордо раздвигаешь все –
и отовсюду на меня идут
глаза златые, карие. Берут
меня в свой плен.
И в молодость возносят,
затем, чтоб бросить – в бездну…




Оригинал


Ти десь живеш на призабутім березі
моїх змілілих пам’ятей. Блукаєш
пустелею моїх молодощасть,
як біла тінь жорстокої скорботи.
Так часто Бог нам зустрічі дарує
в цій келії. Так часто я тебе
зову крізь сон, щоб душу натрудити
повік незбутнім молодим гріхом.
Припертий до стіни (чотири мури —
і п’ятого кутка ніяк не знайдеш),
чи не щодень до сповіді стаю,
та жодної мені нема покути.
На кожнім мурі проступає рить
журби твоєї. Посестри — подоби
(нічний твій виступ) — в кількоро очей
зорять на мене поглядом німотним —
дошукуються давньої душі.
Ти є в мені. І так пробудеш вічно,
свічо моя пекельна! У біді,
вже напівмертвий, я в тобі єдиній
собі вертаю певність, що живий,
і жив, і житиму, щоб пам’ятати
нещастя щасть і злигоднів розкоші,
як молодість утрачену свою,
жоно моя загублена! Тобою
я запізнав ті розстані, які
нам доля не прощає. За тобою
спинив я часу плин. І кождодня
вертаюся в витоки. Надто тяжко
ступати безворотною дорогою,
де втрачено початки і кінці.
Я здумано живу і не зберуся
натішитися злагодою ночі
і забуття. Неначе стовп огненний,
мене ти з себе викликаєш, надиш —
забутим, згубленим, далеким, карим
і золотим. Куди ж мене зовеш,
брунатна бджілко? Дай мені лишитись
у цьому часі страдному. Дозволь
зостатися з бідою наодинці
і — ачи вмерти чи перемогти.
Дарма. Ти знову в сни мої заходиш
вельможно мури прочиняєш всі —
і золоті, брунатні, карі очі
йдуть зовсібіч на мене. І беруть
у свій полон.
До молодості зносять,
аби жбурнути — в прірву…

Александр Купрейченко, поэтический перевод, 2008

Сертификат Поэзия.ру: серия 1181 № 66772 от 22.12.2008

0 | 0 | 3147 | 18.12.2024. 17:06:32

Произведение оценили (+): []

Произведение оценили (-): []