В.Стус. Був віщий сон

Был вещий сон: меня на катафалке,
на казнь везут, пока еще живого.
В сознании предсмертном расплывалась
туманная толпа людей, спешивших
куда-то; вис над миром синий чад.
Приятелей моих, угодных Богу,
заметил я вокруг, они как будто
ведут процессию, дают советы:
как миг предсмертный лучше обыграть.
Шуршало море голосов – колючих
нашептываний и восторгов лютых;
усмешки чьей-то барабанный грохот
по спинам, как по бубнам выбивал.
Был вечер. И поток иллюминаций,
полу-реальный, полу-различимый,
межзвездным холодом накрыл дорогу.
Как освежаешь ты, прохлада-смерть!
Но наполнялось сердце тихим миром,
предчувствием забвения такого,
откуда нас живьем уже не вырвешь.
В него мы убываем на века.
В модернизированную Голгофу.
Огромный зал, еще полупустой.
Из красного угла – мотивом бога
вещал невнятно бледный человек.
И непослушное свое лицо
он настораживал, как будто уши,
вымучивая силою блаженство,
чтоб им заполнить дыры пустоты.
Несвежесть глаз, округлость блеклых щек,
его безвольный, влажный подбородок,
руки холеной вымученный жест,
волнение и дрожь фигуры тучной –
неодолимый выдавало Страх.
И вот тот миг, когда задули ветры –
рыданьями, простертыми в пространство, –
сейчас прочертится по небу след
твоей неуправляемой ракеты,
а твой кортеж навеки отдалится,
и гул твоей святой дороги смолкнет;
уже не ты, а кто-то осторожный –
в полет рванется, сбоку от тебя.
О безысходность, здравствуй! Узнаешь?
В глаза взгляни, лицом к лицу прижмись,
и, с детства бесприютного, меня
укрой от света этого… Судьба,
веди меня и узнавай дорогу,
ведь он висит над миром – синий чад.


Оригинал

Був віщий сон: немов на катафалку,
іще живий, я, везений на кару,
конаючи, востаннє подивляв
стьмянілі юрми, що кудись спішили,
і висів понад світом синій чад.
Обабіч мене — ті мої друзяки,
що бог їм радий, ніби диригують
процесією, подають поради,
як краще грати передсмертну мить.
І шамотіло море голосів,
колючі нашепти і радість люті,
ще й барабанний дріб чиєїсь усмішки
по плечах, мов по бубнах, вибивав.
Був вечір. І потік ілюмінацій,
напівреальний і напіввидимий,
космічним холодом окрив дорогу.
Як, прохолодо скону, ти свіжиш!
Та повнилося серце тихим миром,
передчуттям такого опочинку,
з якого нас живцем уже не вирвеш.
То в ньому пробувають на віки.
Якась модернізована Голгофа.
Велика зала, ще напівпорожня,
лише на покуті мотивом бога
бринів білявий тлустий чоловік.
І неслухняне і тяжке обличчя
він нашорошував, неначе вуха,
і силоміць видушував блаженство,
щоб затулити діри порожнеч.
Бовтки очей, округлість бляклих лиць,
обросла безпорадність підборіддя,
невправність випещеної руки
і постаті зрадливе хвилювання —
усе значило кострубатий Ляк.
І ось та мить, коли знялись вітри —
немов ридання, видовжені в простір, —
ось закушпелить, вирветься нараз
твоя зненапрямкована ракета
і відпливе навіки похід цей,
і вимовкне твоя свята дорога,
котрою вже не ти, а хтось обачний —
ізбоку тебе — враз порветься в лет.
О безголів’я, здрастуй! Пізнаєш?
Обличчям до обличчя притулися
і затули мене од цього світу,
відмалку неприхищеного... Доле,
провадь мене і пізнавай дорогу,
бо висить понад світом синій чад.

Александр Купрейченко, поэтический перевод, 2008

Сертификат Поэзия.ру: серия 1181 № 65332 от 22.10.2008

0 | 0 | 2329 | 18.12.2024. 16:48:49

Произведение оценили (+): []

Произведение оценили (-): []