Как белы-гуси отлетают годы,
в забытое. Ни шороха, ни крика.
Водой весенней, голубою, жалость
вслед разливается. Пугливо солнце
скрывается за черными борами.
Застывший день – начала и конца
не знающий, недвижен в ожидании.
Понять не может: это явь, иль сон.
Уже воспоминания уходят,
как гуси, годы тают в вышине,
а тот, вдали, на произвол судьбы
оставленный – за стаей следом рвется,
из вида потерять, отстать боится,
и запропасть в пустыне…


Оригинал

Неначе гуси, відлітають роки
і спогади. Ні шурхоту, ні крику,
і тільки голубий повнявий жаль
волочиться услід. І лячне сонце
ховається за чорними борами.
Осклілий день, кінця, ані початку
не знаючи, спинився в вижиданні,
аби збагнути — це ява чи сон.
А спогади збігають. А роки
спливають, наче гуси в високості,
а той, на белебні, напризволяще
покинутий — за поглядом подався
услід, бо потерпає, що відстане
і згубиться в пустелі ...