ОЗЕРО КИСЕГАЧ

Трубит прощанье журавлиный хор,
в кострах последних догорает осень,
морской волной у горизонта просинь,
как корабли, качает пики гор.

Тревожит ветер ветви черных сосен,
колышет возле пристани челны,
тревожные берез волнует сны,
туч ворошит доспелые покосы.

Во мрак уходят горы-корабли,
и лунная дорожка серебрится.
Окрылья волн, как крылья белой птицы,
мелькнут – и затеряются вдали.

Медузами поверхность вод волнуя,
как рыбки бьются звезды-огоньки,
холодные небесные вьюнки.
Следит луна их красоту земную.

Прощай, Урал – ты, радостная кара!
Натужно волны в берег бьют и бьют,
они прощанья поцелуи шлют,
лишь сердца трепетно звучат удары.

Пусть грустный клич растает в синей мгле,
пусть утром трубы протрубят в дорогу –
тревожно чуть, но славно мне, ей-богу,
и хорошо – на этой вот земле.
--------------------------------------
Поэту 23 года, он отслужил «действительную»
и возвращается…




Оригинал



            ОЗЕРО КИСЕГАЧ

Сурмлять прощання дальні журавлі,
на пізніх ватрах догоряє осінь,
і обрію зеленувата просинь,
мов кораблі, гойда гірські шпилі.

Тривожить вітер віти чорних сосон,
колише біля пристані човни,
берез хвилює неспокійні сни,
ворушить хмар улежані покоси.

І місячна доріжка ув імлі
лягла сріблястим спалахом на хвилі.
Окрилля хвиль — неначе гуси білі!
проблисне і розтане віддалі.

Та зорі, як медузи, брижать воду:
в'юнкі маленькі рибки золоті
хлюпочуться в холодній самоті.
Пантрує місяць їх цнотливу вроду.

Прощай, Урале, радісна покаро!
Натужно хвилі в берег б'ють і б'ють,
немов прощальні поцілунки шлють,
лиш чути серця трепетні удари.

Хай відсурмили дальні журавлі,
хай сурми вранці виграють тривогу,—
та хороше на цій землі, їй-богу,
тривожно й хороше на цій землі.
XI. 1961