Баррикады на Кресте (по мотивам Юрия ГУДЗЯ)

“Давай встретимся завтра на Кресте*” ...
(из разговора)

І Интродукция

Ты спрашиваешь меня,
осталась ли еще на подоконнике нашей комнаты
(“нашей” – на несколько дней последней зимы минувшего тысячелетия)
глиняная птица – она так терпеливо сквозь катаракту мерзлого окна
приход наш проглядеть боялась...
Не знаю... Я давно там не был...
В той комнате живут уже совсем другие люди...
Твое пророчество о “нашем тисяченочии” так и не сбылось...
Но помогло мне пережить ту зиму
И перейти по льду Днепра на Правый берег,
к распахнутым церковным
Царским Вратам в родной Немыльне.
Хорошо, что ты напомнила мне о нашей глиняной свистульке...
От нее осталась только округлая деревянная клетка,
Похожая на маковку детской церкви...
Эту клетку я купил на Сенном рынке –
вместе с веселым взъерошенным щегленком – к пятилетию моего сына.
Щегленка потом съел кот Мордехай, –
а, может, его съел не кот, а хозяин кота,
который умело притворялся человеком, , хотя всю жизнь
носил имя в честь кликухи самого прожорливого в мире Людоеда – Вилен.
... Не знаю...
А клетку после развода я забрал с собой на зимний Затон...
Так что благодаря Твоему вопросу
я сегодня утром вспомнил удивительный
(точней – чудесный) отрывок из апокрифического Евангелия от Фомы...
Отрывок, в котором говорится о пятилетнем сыне Марии,
игравшем возле ручья, – он собирал в выкопанные ямки воду
и вылепил из синеватой глины двенадцать воробьев,
и разложил их на берегу, чтобы они на солнце пообсохли...
И была суббота, когда он это сделал...
Какой-то правоверный иудей, увидев глиняную стаю,
Начал кричать на отца маленького Иисуса:
“Смотри-смотри, твое дитя из глины вылепило птиц
и осквернило день субботы!...”
Иосиф с укором обратился к сыну,
мол, что же нарушаешь ты священные запреты?!
Тогда Иисус в ладоши хлопнул
и крикнул птицам: “Ну, летите! Летите же!”,
И воробьи со щебетом и радостною песней
взлетели в небо...

Самое важное в этом апокрифе – песня из глины вылепленных птиц...

ІІ Встреча

* * *

... Мы так долго не виделись с Тобою,
как будто без Тебя я прожил
целую жизнь, продленную на беспризорную вечность...
Я так давно не слышал, как эхом отдаются
в надвременных пространствах тела и души,
в пространстве-времени освобождений тайных
и узнаваний
Твои глосалии и заговоры...
Там голос мой вплетается
в звучанье Твоего...

* * *

Ну что же, как мы и договорились, встретимся на Кресте,
Под вечер, возле Прорезной**...
Напротив входа в подземелье будет стоять старик –
Простоволосый, в зеленой “адидаске”,
На солнце выцветшей...
И встретившись с Тобою взглядом, поднимет он
до неба свою медную трубу,
свой длинный-длинный, с охристым отблеском, тромбон,
и выведет несколько тактов –
пронзительно-протяжных фраз
из “Сомер-тайм”...

Но, оборвав вступленье, старик отставит в сторону свою
уставшую от причитаний
трубу,
достанет из потертой сумки какую-то табличку,
повесит ее на шею и начнет
себе рассказывать сумбурно...

Возьму тогда Тебя за руку:
“Пойдем отсюда, скоро вечер,
заглянем в “Шелтер” – привычное убежище
для беспризорных любящих –
закажем что-нибудь поэкзотичней...”

“...Не спеши. Я хочу знать,
о чем говорит этот музыкант, –
к кому он обращается, откуда сплошной тот квамперфект
с приставкой непременной “плюс”?..”
“А-а, вряд ли стоит обращать вниманье:
то местный сумасшедший, Парамон,
по пятницам он всех зовет
восстать...
Смотри, разорванный плакат висит на шее:
“Все – на сооружение...”, – а дальше –
пустота...
Ну, ладно... Давай послушаем минуту...

“Когда-то, еще при жизни,
Я был высоким и стройным,
И вепря легко забрасывал на плечи...
Теперь я лишь прогорклый дым
костями нашими растопленной печи...
Когда-то я вольно, радостно ходил
На тура и на господина...
Пусть этот мир меня и не любил,
Судьба моя, всегда гонимая,
Не забредала в шлюхи...
Ну, что ж:
л ю б и т е с ь,
п л о д и т е с ь,
н а е д а й т е с ь,
как знаете,
как можете –
ж и в и т е,
ж и в и т е,
заслюнив,
забыв – уже не завещанье:
“... і в р а ж о ю з л о ю к р о в ’ ю
в о л ю о к р о п і т е !” –
не завещание, не заповіт,
лишь стон замученного края...
Ну, что ж... Пусть будет вам Господь судья!
Живите здесь, как можете,
живите...
Одно лишь знайте:
когда-нибудь мы встанем из могил,
насыпанных вокруг Базара,
постреляны, порубаны…
Своей неотомщенной кровью
Мы окропим и освятим
Последний Судный и весенний
День!..”

“Пойдем, родная, не хочу я слушать
бред стариковский...
Мы же здесь вдвоем день-два последних,
Ты же улетаешь
в Торонто...
Ты же видишь –
старик почувствовал: хоть кто-то
прислушался к нему
и вот несет немыслимую чушь:

“...вожди, ослепленные
миражами власти,
власть, ослепленная
миражами государства,
государство, ослепленное
миражами вождей...
Слепцы распинают человека,
Слепцы распинают человека...
Восстаньте, обитатели штанов
и помертвевших Воскресенок***!
Вставайте же, пока вы живы!
Хоть раз все вместе здесь, на этом
затоптанном К р е с т е,
вдоль К у р в а ш т р а с с е,
в задолбанной с т о л и ц е
построим нашу баррикаду
весеннюю!
– из дыма и громов,
мгновенных вспышек и пронзительного счастья,
когда навылет пуля бьет
ладонь сквозь дождь простертую.
Не бойтесь
погибнуть молодыми!
Не страшней ли прижизненные мертвецы
В том городе, где их властитель Вий
Сто лет не опускает веки...
Не бойтесь трупоедов власти,
их водометов!
– На помощь нам огонь придет
из Крут, Базара, Берестечка...
И, как обещано, – повеет
Холодноярское живое пламя.
– Восстаньте же, пока мы живы!”

.........................................................................................................................
Сумасшедший замолкает, достает сигарету, зажигает спичку...
........................................................................................................................
........................................................................................................................
На какое-то мгновение наши взгляды,
пересекаясь,
воссоздают безсловный контрапункт...
И старик с улыбкой забрасывает на плечо тромбон, ссыпает
из шапки мелкие монеты в карман и прочь уходит,
неспешно удаляясь...
Н а ф о н е р а н н е г о з а к а т а
Т р у б а е г о с т а н о в и т с я к р ы л о м
О б щ и п а н н о г о а н г е л а и з в и д е н и й
и о т к р о в е н и й И о а н а Б о г о с л о в а...
...................................................................................................................

Как сквозь дремоту
Я снова слышу голос Твой:
“Что ж, призыв хороший –
“Не бойтесь молодыми умереть!”
Но страшно: этот лозунг услышит Вий,
его мордовороты-генералы,
устроив свои жирные зады
в комфортных креслах,
пошлют моих подросших сыновей
в чистилище идейной паранои,
в ту пропасть “в с е с л а в я н с к о г о
е д и н с т в а”...

Я знаю: ответ здесь нужен
несловесный...
Но все же:
неужели Христос распятый
– последняя из наших баррикад –
чтобы споткнулись легионы тьмы,
остановился трупный их прогресс,
когда к столу властителям
подносят –
сквозь их ворованные блага
и геморойно-гамбургерный рай –
отрубленные головы героев?!”

...................................................................................................................
......................................................................................................................

... Такая была у нас с Тобою (или будет)
однажды встреча.
Возвращаюсь снова к письму...

ІІІ Праздник

...Твой голос с той стороны земного шара,
на расстоянии двух океанов,
на границе краткого жеста руки, –
моего невозможного прикосновения
к Твоему предплечью, –
расстоянии, о которое разбиваются
все слова,
обескровленные в имейловских
посланиях...

Вижу и слышу овеществленное молчание,
Сквозь окна больничной палаты,
под звуки рояля Билла Эванса
(из 49-ти с половиной минут
радиомузыки).

Падают, осыпаются белые
лепестки
цветущей яблони, – удивительное
совпадение звуков и прикосновений
еще теплых пальцев давно умершего
джазмена
к черно-белым клавишам,
мой взгляд
и невесомые лепестки, которые рядом
со словами “падение” и “песня” –
наперекор существующим законам
и благодаря сохраненным канонам –
воссоздают, вылепливают
из своего полета
невидимый другими контрапункт
свиданий наших,
тайных зимних встреч,
а рядом с ними –
неслышный смех
весенних ангелов, оставшийся навечно в
лепестках...”

Пора идти уже... Письмо к Тебе
Я допишу потом...
Ведь на Кресте в разгаре
Наш всенародный праздник –
Там почитатели “ВВ” и старшекурсники
Сорбонны местной
уже успели сдвинуть пару "мерсов"
И спецавто для кондукатора Чучмеску,
из нескольких фургонов милицейских
роскошную воздвигли баррикаду!
Весна какая! "Вот, сбылись мечты
кАзлов!" – советники шипят
в правительственных дзотах, – "У нас еще
хватает эшафотов", –

пускай шипят, и это лишь запев...

Пора, пора... Смотри, идут сюда
рядами стройными госптицефабрики коллоны –
все эти "беркуты", "омоны",
из Павловки**** на выходные
освобожденные "грифоны" –
в шеломах угольных...
Угрюмо движутся, дубинками в щиты колотят:
иду на вы, мол (нет, иду на ты)...

Все ближе, ближе...
С кацапским матом,
криками "банзай"...
Ну, что ж... Давай, давай, давай...
Не бойтесь! Безоружны мы:
лишь старая козацкая пугалка
без пороха и ядер,
подаренная паном Яворницким,
и камни Кандагара, и кирпич,
огнем облизанный чеченский,
когда-то перевезенный в рюкзаках –
в Москву – для президентских окон...
Не пригодилось там? Сгодится здесь...
Начнем же...
... как велит устав
повстанческих ли
внутренних
полков.

Ну а покуда живы
– и те, кто за щитами, и те, кто за-щитит –
один лишь кадр на память,
запечатленный чьей-то легкою рукой:
вот на мгновенье обездвиженны фигуры
в спецназовских строях,
с воздетыми дубинками-киями (над градом Кия),
вот замерли на баррикадах дети
со вскинутыми в небо кулаками...

А между льдинами двух лагерей
на вольной территории
явился знакомый старый музыкант...
Он, наклонившись, достает из сумки
Кусочек мела школьного
и на асфальте черном –
еще не истоптанном, не окровавленном –
записывает медленно давнишний
не нужный никому свой белый стих:

ЯКІ НЕБЕСА ЦЬОГО ЛІТА: г о р і л и, л е т і л и,
в о л а л и, п а л а л и, з г а с а л и, д и м і л и...
ТАК. О с і н ь ї х щ е з л а. І я з а б у в, ЩО
я з а б у в. І т и з а б у л а, щ о Я з а б у в...
Т і л ь к и н е б о н а с н е з а б у л о. Тільки
г о л о с (без тіла) малої Л о л і т и к р і з ь ВУХО
с т а р о г о г л о с о л а л і й н и к а в с е п о вт о р ю є,
з у б р и т ь н а п а м ' я т ь
д о м а ш н є з а в д а н н я з е м н о г о Т І Л А :

я к і н е б е с а ц ь о г о л і т а
я к і н е б е с а ц ь о г о л і т а
я к і
н е б е с а
ц ь о г о
л і т а...



P. S. И тот стоп-кадр все длится-длится,
Пока допишутся слова...
Густой туман спускается на Крест...

P.S S..:

Ты спрашиваешь меня,
когла я закончу картину,
которая схранит
хоть сколько нибудь примет
нашего поколения,
растоптанного подковами
бесконечных парадов.
Больше об этом
не спрашивай.
Ты знаешь и сама,
Как мы живем
И чем приходится
платить
за хлеб и молоко,
цена какая
словам спасенным,
выжившим картинам,
и сколько черепов
внимательных
нам смотрит
в согнутые спины.
Мы только отзвук
партитур грядущих,
немых оркестров
ноты,
но уже
пора идти,
дорога жить должна
и после нас…
Смеркается,
и медленно вокруг
ночного тополя
все ходит-ходит тень...

2001 год


* Крест – (разговорное) Крещатик, главная улица Киева
** Прорезная – улица в центре Киева
*** Воскресенка – район Киева
**** Павловка – психиатрическая лечебница имени Павлова



Юрко ГУДЗЬ

Б А Р И К А Д И Н А Х Р Е С Т І

(поема)

“Д а в а й з у с т р і н е м о с я з а в т р а н а Х р е с т і *” ...
(з розмови)

І ІНТРОДУКЦІЯ

Ти запитуєш в мене, чи ще зосталася на підвіконні нашої кімнати
(“нашої” – на кілька днів останньої зими минулого тисячоліття)
глиняна пташка, що так терпляче крізь біле марево замерзлого вікна
очікувала нашого приходу...
Не знаю... Я там давно не був... У тій кімнаті живуть вже зовсім інші люди...
Твоє пророцтво про “наше тисячоліття” так і не збулося...
Але завдяки йому я все ж пережив ту зиму
і перейшов по замерзлій воді з Лівого берега – на Правий берег,
до відчинених Царських Воріт немиленської церкви.
Добре, що Ти нагадала мені про той глиняний свищик...
Від нього збереглася лише округла, дерев'яна клітка,
схожа на маківку дитячої церкви...
Цю клітку я придбав на Сінному ринку –
разом із веселим розхристаним щигликом до дня п'ятиліття мого сина.
Того щиглика згодом з'їв кіт Мордехай, –
а може, його з'їв не кіт, а господар кота,
який так вміло прикидався людиною, хоч все життя
носив ім'я на честь кликухи найбільшого у світі Людожера – В і л є н
... Не знаю... А клітку, опісля розлучення, я забрав з собою на Зимовий Затон...
Отож, завдяки Твоєму запитанню я сьогодні вранці згадав дивний
(точніше – дивовижний) уривок з апокрифічної Євангелії від Томи...
Уривок, у якому йдеться про п'ятилітнього сина Марії,
який грався біля струмка, збираючи у викопані ямки джерельну воду...
Й ось він виліпив із синюватої глини дванадцятьох горобців,
і поставив, розіклав їх поруч поди, щоб вони трохи просохли на сонці...
Й була субота,коли він зробив це...
Якийсь правовірний іудей, побачивши ті з’яви,
почав кричати до батька малого Ісуса:
“Дивись,дивись, твоя дитина взяла глину
й виліпила птахів, і осквернила день суботи!...”
І Йосип починає дорікати синові, мовляв, що ж це ти порушуєш священні заборони?!
Тоді Ісус вдарив у долоньки і вигукнув: “Летіть! Летіть! Летіть!”
Й горобці, щебечучи, радісно співаючи, злетіли в небо...
Найважливішим у цім апокрифі є спів отих із глини зліплених пташок...

ІІ З У С Т Р І Ч

* * *

... Ми так довго не бачилися з Тобою,
немов без Тебе я прожив
ціле життя, подовжене на безпритульному
вічність...
Я так давно не чув, як відлунюють
у надчасових сферах душі і тіла,
в часопросторі таємних звільнень —
й впізнавань
Твої глосалії та замовляння...Там
голос мій вплітається
до їхнього звучання...

* * *

Отож, як і домовлено, ми зустрінемося на Хресті,
надвечір, неподалік Прорізної...
Навпроти входу в підземелля стоятиме старий —
простоволосий, у зеленавій “адідасці”,
на сонці вицвілій до краю...
Зустрівшися з Тобою поглядом, він підніме
до неба свою мідну трубу,
свій довжелезний, з охристим відблиском
тромбон,
і видме кілька тактів —
пронизливо-протяжних фраз
із “Сомер-тайм”...
Обірвавши той вступ, старий відставляє
вбік
свою натомлену знетямленим воланням
трубу,
дістає з торби якусь табличку,
вішає її на свої груди і починає
сам собі щось голосно розповідати...
Візьму тоді Тебе за руку:
“Ходімо звідси, вже скоро вечір,
зайдемо в “Шельтер” –
давнішнє сховище для безпритульних,
й замовимо щось екзотичне...”
“...Не поспішай. я хочу знати
про що ж говорить цей музика, —
до кого, звідки оцей суцільний квамперфект
з додатком неодмінним “плюс”?..”
“А-а, та не звертай уваги:
місцевий божевільний, Парамон,
щоп’ятниці, отут, всіх закликає
до повстання...
Бачиш, розірваний плакат
висить на грудях:
“Всі На СПОРУДЖЕННЯ...”, – а далі –
порожнеча...
Ну добре... Давай послухаєм хвилину...
“Колись,ще за життя,
Я був високим і струнким,
І вепра легко закидав на плечі...
Тепер я лиш прогірклий дим
Із нашими кістьми розтопленої печі...
Колись я вільно й радісно ходив
Із ратищем на тура і на пана...
Мене цей світ ніколи не любив,
Та моя доля,завше гнана,
Ніколи не була серед повій...
Ну,що ж:
к о х а й т е с я,
п л о д і т е с ь,
н а ї д а й т е с ь,
як знаєте,
як можете –
ж и в і т е,
ж и в і т е,
заслинивши,
забувши – вже не заповіт:
“... і в р а ж о ю з л о ю
к р о в ’ ю
в о л ю о к р о п і т е !” –
- не заповіт, не заповіт,
лиш стогін замордованого краю...
- Ну, що ж... Хай буде вам Господь суддя!
Живіте тут як можете,
живіте...
Та знайте лиш одне:
Колись ми встанемо з могил,
насипаних довкруж Базару,
постріляні,порубані там впень …
Й своєю невідомщеною кров’ю
Окропимо й освятимо
Останній Судний і весняний
День!..”
“Ходімо, люба... не хочу слухать
тої маячні...
Ми ж тут удвох —
останні дні,
Ти ж скоро відлітаєш
до Торонто...
Ти ж бачиш:
старий відчув, що бодай хтось
прислухався
до нього
і вже попер щось несусвітнє:
“...в о ж д і, з а с л і п л е н і
м і р а ж а м и в л а д и,
в л а д а, з а с л і п л е н а
м і р а ж а м и д е р ж а в и,
д е р ж а в а, з а с л і п л е н а
м і р а ж а м и в о ж д і в...
Засліплені розпинають
людину,
Засліплені розпинають
людину...
Повстаньте,мешканці
штанів!
Повстаньте,жителі змертвілих
Воскресенок!
Повстаньте, поки ще живі!
Хоч раз отут, усі разом,
на цім затоптанім Х р е с т і,
упеперек всієї К у р в а ш т р а с с е,
у цій задовбаній с т о л и ц і
спорудимо весняну
барикаду!
– з громів, димів,
миттєвих спалахів пронизливого щастя,
коли навиліт куля б'є
крізь дощ простягнуту
долоню...
Не бійтеся загинуть
молодими!
Страшніше – прижиттєво вмерти
У місті, де володар Вій
Вже сотню літ не опускає
вії...
Не бійтесь владних
трупоїдів,
Не бійтесь їхніх
водометів!
— На поміч нам вогонь
прийде
з-під Крут,
Базару,
Берестечка...
І як обіцяно, – повіє
холодноярське полум'я
живе. –
— Повстаньте, поки ще живі!”
.........................................................................................................................
Божевільний вмовкає, дістає сигарету, запалює сірника...
........................................................................................................................
........................................................................................................................
На якусь мить наші погляди,
перетинаючись,
витворюють безмовний контрапункт...
Старий посміхається, вішає
на плече
свого тромбона, висипає з шапки
в кишеню дрібні срібняки,
йде геть...
Поволі відділяється...
Н а т л і п р и з а х і д н ь о г о н е б а
Т р у б а й о г о с т а є к р и л о м
О б п а т р а н о г о я н г о л а – з в и д і н ь
і о д к р о в е н ь І в а н а Б о г о с л о в а...
...................................................................................................................
Неначе крізь дрімоту
Я знову чую голос Твій:
“Що ж, гарний клич –
“Не бійтеся загинуть
молодими!”
Боюсь, це гасло вловить скорше Вій,
Його пикаті генерали,
Вмостивши товстелезні гепи
В комфортних кріслах,
Пошлють моїх дорослих вже
дітей
Заради параноїдних ідей
До прірви “в с е с л а в я н с к о г о
е д и н с т в а”...
Я знаю: тут відповідь
потрібна несловесна...
Та все ж:
невже розіпнутий Христос
– остання ваша барикада
навпроти легіонів тьми,
навпроти трупного прогресу,
коли до столу владарям
підносять
повз їхній награбований
добробут
і геморойно - гамбургерний
рай
відтяті голови козачі?..”
....................................................................................................................
.......................................................................................................................

... Така була у нас (чи буде)
зустріч.
Вертаюсь знову до свого листа...

ІІІ С В Я Т О

...Твій голос потойбіч земної кулі,
на відстані двох океанів,
на межі короткого жесту руки, —
мого неможливого дотику до
Твого передпліччя,
— відстані, об яку розбиваються
всі слова,
знеживлені в емейлівських
посланнях...
Дивлюсь і слухаю: крізь оречевлене
мовчання,
крізь вікна лікарняної палати,
під звуки роялю Білла Еванса
(із 49-ти з половиною хвилин
радіомузики)
сиплються,осипаються білі
пелюстки
з розквітлої яблуні, — дивне таке
співпадіння:звуки дотиків
ще теплих пучок давно померлого
джазмена
до чорно-білих клавішів, мій
погляд
і невагомі пелюстки, що поруч
слів“падіння” й “спів”
наперекір існуючим законам
і завдяки збереженим канонам
витворюють, виліплюють зі свого
лету
невидимий нікому контрапункт
усіх побачень наших,
таємних зустрічей зимових,
а поруч них — нечутний сміх
весняних янголів,захований назавше в тих
пелюстках...”
Пора вже йти... Цього листа я згодом
допишу...
Бо ж на Х р е с т і триває
всенародне свято:
Там шанувальники “ВВ” і старшокурсники
місцевої Сорбони
вже встигли розтрощити кілька "м е р с і в"
і спецавто для кондукатора Чучмеску,
та ще з кількох фургонів міліцейських
розкішну спорудили барикаду!
Яка весна! "Збулися мрії
ідіотів!" - це радники шиплять
із урядових дзотів, - "У нас ще
вистачить державних ешафотів", -
та хай шиплять, це лиш
заспів...

Пора, пора... Вже в наступ йдуть
Злютовані, стрункі ряди,
Держптахофабрики колони -
- всілякі "беркути", "омони",
із Павлівки, на вихідні
на волю спущені "грифони"
у сірих шоломах...
Похмуро сунуть, дрючками
луплять у щити:
мовляв: іду на ви
іду на "ти"...

Все ближче, ближче...
З кацапським матом,
криками "банзай"...
Ну, що ж... Давай, давай, давай...
Не бійтесь! Зброї в нас
нема:
Лише стара козача гаківниця
Без пороху і жодного ядра,
Дарованая паном Яворницьким...
А ще – каміння з Кандагару,
Цеглини обгорілі із руїн
чеченської столиці
В заплечниках привезені колись
в Москву – для президентських
вікон...
Там не згодилось? Пригодиться тут...
Ото ж, почнемо дійство...
... як велить статут
повстанського і внутрішнього війська...

А заки-поки ще живі
напасники й захисники -
один-єдиний кадр, панове,
зупинений з чиєїсь легкої руки:

На мить завмирають істоти
в спецназівських строях,
з перекошеними від люті лицями,
з піднятими киями
(аякже, місто ж Кия),
завмирають на барикадах діти
з піднятими до неба
кулаками...

Між двома станами, між двома таборами
на вільній території
з'являється старий музика...
Він нахиляється, дістає з торби
шматок білої крейди
й на чорному хіднику,
ще не затоптаному,
не закривавленому,
записує поволі свій давній,
нікому не потрібний, білий вірш:

ЯКІ НЕБЕСА ЦЬОГО ЛІТА: г о р і л и, л е т і л и,
в о л а л и, п а л а л и, з г а с а л и , д и м і л и...
ТАК. О с і н ь ї х щ е з л а. І я з а б у в, ЩО
я з а б у в. І т и з а б у л а, щ о Я з а б у в...
Т і л ь к и н е б о н а с н е з а б у л о. Тільки
г о л о с (без тіла) малої Л о л і т и к р і з ь ВУХО
с т а р о г о г л о с о л а л і й н и к а в с е п о в -
т о р ю є, з у б р и т ь н а п а м ' я т ь
д о м а ш н є з а в д а н н я з е м н о г о Т І Л А :

я к і н е б е с а ц ь о г о л і т а
я к і н е б е с а ц ь о г о л і т а
я к і
н е б е с а
ц ь о г о
л і т а...



P. S. І той стоп-кадр триває, допоки пишуться
слова...
Густий туман спускається на Хрест...


P.S. (другий):

Ти запитуєш мене,
коли я закінчу картину,
яка збереже
хоч кілька прикмет
нашого покоління,
розтоптаного підковами
нескінечних парадів.
Більше про це
не питай.
Ти сама добре знаєш,
як ми живем
і чим доводиться
платити
за хліб і молоко,
яка ціна
врятованим словам,
збереженим картинам,
і скільки черепів
уважних
нам дивиться
у збайдужілі
спини.
Ми тільки відгомін
майбутніх партитур,
німих оркестрів,
німих оркестрів
початкові ноти, -
та треба йти,
дорога мусить жити
і після нас…
Відходить день,
і так поволі
навколо чорної тополі
все ходить, ходить
довга тінь…


2001 год

Татьяна Чеброва, поэтический перевод, 2004

Сертификат Поэзия.ру: серия 646 № 29536 от 23.11.2004

0 | 1 | 2290 | 17.11.2024. 18:41:53

Произведение оценили (+): []

Произведение оценили (-): []