В. Стус. І ось він, край: немов на шелепочку

И вот предел: на узеньком карнизе

над пропастью стою. Так, будто небо

продолжилось на дол. И ветер памяти

мне благородно предлагает смерть.

Таков обетованный край души:

увидишь окоём до светокрая,

и край себя отсюда обозреешь,

восприняв устрашающую суть

вселенского бытья, под тьмою тьмущей

прорезанной прожекторами дум

(больных желаний). Вот где место взлёта,

а может – краха. Ведь, отгородившись,

мы разгораживаемся навеки,

чтоб сердце вольно выпорхнуло птицей,

рождение второе пережив

и встав над светом. Вот он, край души...

Порвалась веры цепь, её концы

теперь лишь порознь существуют. Горе

тебя в четыре стенки окружило

(квадрат уверенности, или, может,

изломанный октаэдр плача?).

Всё это – лишь экзамен. Или вправду,

опаханный вокруг, ты отделился

от памяти былого, и растёт

меж прошлым и тобою полынья?

Иль, отделённый, вправду ты утратил

ту оболочку, что в рабах нас держит,

обманутых любовью в полноте

той принадлежности к самим себе,

что нас порой живит, а всё ж – мертвит?

Себя постиг ты как зачаток доли

предназначе́нной? И тебе подвластно

всё совершенно, так, как никогда?

Что и дойдя до апогея рабства,

под властью вседержавно держишь ты

все обретенья прежние и траты?

Тогда – лети меж ними, как стрела,

из лука, в чёрную врезаясь темень.

Знай, что твоё спасение – в полёте,

а отдых твой – то царственная смерть.

Счастливому ж она – не по карману.

-332-

Оригинал

І ось він, край: немов на шелепочку,

стою над урвищем. Так, ніби небо

подовжилось на діл. І вітер спогадів

мене вельможно нахиляє в смерть.

Оце і є бажаний край душі,

з якого вільно бачити крайсвіту,

вже й за крайсебе можеш зазирнути

і прохилити моторошну суть

буття вселенського, де тьма і тьмуща

прорізана прожекторами дум

(волінь охлялих). Ось де місце злету

або падіння. Бо, відгородившись,

ми розгороджуємося навіки,

щоб вільне серце випурхнуло птахом,

що другого народження діждав

і став над світом. Ось він, край душі.

Ланцюг довіри увірвавсь. Ланці

існують тільки поокремо. Горе

тебе в чотири мури оборало

(чотирикутник певності, чи, може,

спотворений октаедр плачу?).

І все це — форми іспитів. Чи справді,

обораний, ти геть відмежувався

від спогадів, чи, може, між тобою

і поминулим — проруб вироста?

Чи справді ти, обораний, утратив

ту оболонку, що рабів з нас робить,

ошуканих любов’ю і чуттям

тієї приналежності до себе,

що зрідка живить нас, а все мертвить?

Збагнув себе, як припочаток долі

призначеної? Що тобі підвладне

сьогодні, як ніколи, геть усе?

Що тут, ув апогеї рабування,

у тебе під обладою твої

уседержавні втрати і набутки?

Отож, лети між ними, як стріла,

із луку випущена в чорну темінь.

І знай: твоє спасіння — тільки в леті,

а твій спочинок — то вельможна смерть,

яка щасливому не по кишені.

Александр Купрейченко, поэтический перевод, 2015

Сертификат Поэзия.ру: серия 1181 № 21 от 21.11.2015

0 | 0 | 1541 | 19.04.2024. 03:53:11

Произведение оценили (+): []

Произведение оценили (-): []