Из Василя Стуса.

ВОСПОМИНАНИЕ

Край золотого бережка
вода омыла,
солено-горькая щека
моя щемила.
Шелковым тронуло теплом
мой взор колючий
и солнце к вечеру зашло
вдали за кручи.
В закатный колокол звоня
мне подсказала,
с багрянцем радостным заря,
что ночь настала.

***

СПОГАД

Край золотого бережка
вода струмила,
щока, солона і гірка,
мені щемила.
Єдвабом теплим обдало
мій зір колючий,
вечірнє сонце відійшло
за дальні кручі.
І захід дзвоном калатав,
і звістувала
зоря між радісних заграв,
що ніч настала


****

Не торопись. Пусть осень и не ждет,
а расцветила походя дубравы,
пусть листья рыжим пламенем метет,
как лисий хвост, что мнет сухие травы.
Замерзший пруд от холода устав,
застыл и в тишине не шелохнется.
Пусть милой, шитый шелковый рукав,-
вкруг шеи никогда не обовьется.
Не торопись. Присядь на черный пень
что на пригорке, с ним попробуй слиться.
Взгляни на век свой, как на долгий день,-
в желаний реку вновь не возвратиться.
О господи, не видима вполне,
граница и межа моей юдоли.
Замерзший пруд зимы грядущей знак,
но не спеши переставлять бемоли,
с умерших листьев на истоки доли
на время , что чеканит вечный шаг.

***

Не поспішай. Хай осінь і не жде,
клечаючи діброву походою,
хай горне листя полум’я руде,
мов лис крадеться жухлою травою.
Підгусклий, не колотиться твій став,
а виспокоївсь, висклів — ні зрухнеться.
Хай любої мережаний рукав
уже довкола шиї не пов’ється.
Не поспішай. Схились до того пня,
котрий на пагорбі, як гриб, чорніє.
І пригадай. Збагнувши навмання,
що довгий вік твій досі струменіє,
хоч упокорилася течія
твоїх бажань, твоїх волань забутих.
О Господи, не видно и не чути,
де та межа — чужа ачи твоя.
Підгусклий, не колотиться ставок
та не спіши проставити бемоліна
це опале листя, віти голі,
на безоглядний час, потік і крок.

Максим Егоров, поэтический перевод, 2015

Сертификат Поэзия.ру: серия 1445 № 114000 от 03.09.2015

0 | 0 | 1133 | 23.04.2024. 19:54:56

Произведение оценили (+): []

Произведение оценили (-): []