Чумацьким Шляхом...

Пам’ять



І ось, коли ізнов настане червень.
гойднусь на південь, мов Дніпро та Волга,
немов стрімка ватага козаків
із буйними бунчужними чубами,
із битими шаблюкою чолами,
з пурпурним майорінням бунчуків…
Що кров моя? – Зібрав її по краплі
з джерел солодких та гірких лиманів,
із батьківських освячених річок…
І ось тому, коли приходить червень,
гуде у спраглих жилах струмом пам’ять –
і доля на коня мене штовхає,
підпруги ремінь затягнувши вщерть.

І шаблю мені дарить Сагайдачний,
що поглядом, мов списом, в груди б’є.
І ось уздовж дуги меридіану,
у величезнім сні, все швидше й швидше,
лечу на магнетичний поклик крові –
Чумацьким Шляхом, зіллям шовковистим
на південь поспішаю із тугою,
п’янкою, що на солі та меду.
Крізь щастя-червень
та крізь смерть руду
все пам’ятаю, все.
І справді йду.





Строки



Довідники я в захваті гортаю –
фісташка та болотний кипарис
шість тисяч років справно зеленіють.
Здається, шлях мій по землі – коротший.
Коли ж втомлюся нарікать дарма,
коли змирюсь,
поставте наді мною
фісташку, тонкошкіру і тендітну
та мовчазний плечистий кипарис. –
Щоб міг я в двох знайомих іпостасях,
в двох кронах, гомінких на сході сонця,
хоч шість тисячоліть іще прожити,
з-під віття зазіхаючи на танок
лимонниці,
що ледь шість днів живе…



* * *

Горлицю, страчену січнем,
підняв зі снігу:
легка,
пір’ясто-невагома –
наче і не жила,
або ж і досі летить.





* * *


Іду вздовж моря.
Невагома тінь чайки
безшумною прохолодою
торкає плече. –
У порожнім розпеченім просторі
швидкоплинна лепта
спів-участі.




* * *

Все, що Господь послав мені,
сприймаю
як справедливість.
Все здобуто чесно –
солоним потом, думою гіркою
та вірою,
терпкою, як вино…
Все, що пізнав я,
названо давно –
коли іще й не прокидалось Слово…
А тільки ледь розплющив очі Час,
дитячі та здивовано щасливі,
на глинянім чолі…




Лада


Як добре посміхається собака,
моя вівчарка східноєвропейська!
Хоч раса ця найбільше схожа з вовком,
і морди їх – немов одне лице.

Як чесно посміхається собака,
Завжди привітна, незрадлива Лада
із чорним чепраком-сідлом на спині,
на золотавих та струнких ногах.

І як розумно дивиться собака
з рожевим язиком між білих ікол!
Довір’ям сяють бурштинові очі,
що здатні геть про все розповісти.

І свідчить погляд цей: «Я розумію
Не тільки «фас, апорт, вперед та поруч» ,
а ще багато іншого я знаю.
Та головне – я щиро вас люблю!

І знаю я, що час – жорстоко-плинний.
Триває років з десять вік собачий.
А хвору та приречену тварину
в квартирі не стерпіти хазяям.

І ось тому похмурий лікар прийде,
щоб у «зеленім вороні» казеннім
смердючу від хвороби животину
увезти - усипляти назавжди.

Як мудро те, що в школі будуть діти,
до котрих я за десять років звикла.
І ваш укол гуманний, по науці, –
звичайна річ…
Я дуже вас люблю!»





* * *


Злива липнева пройшла. –
Міцно в старому саду
лісом запахло грибним.
Мабуть, годинник живий
в вітті по зливі вмикнувсь:
падають краплі секунд
з листя, немов з жолобків.
Чути, як у чорнозем
вчавилось яблуко –
час.

Сергей Шелковый, 2015

Сертификат Поэзия.ру: серия 1205 № 113750 от 21.08.2015

0 | 1 | 1357 | 18.12.2024. 16:18:18

Произведение оценили (+): []

Произведение оценили (-): []