Лина Костенко. Тень королевы Ядвиги

Я вчера ночевала в пышной спальне короля Фердинанда.
Ложе под балдахином, мягкий шёлк, бахрома.
С потолка купидоны несли лепные гирлянды. 
Но что-то меня томило, а что – не знаю сама.  

На окнах тяжёлый бархат. И тени таились в портьере. 
Зима за окном разгулялась, дрова трещали в печи. 
Протяжно всю ночь скрипели массивные узкие двери,
рассохлось старинное дерево, и стены скрипели в ночи. 
 
Вели, говорят, когда-то наверх эти двери, в покои
Ядвиги – она жила там, часы коротая днём. 
А ночью сюда спускалась, касалась двери рукою, – 
король у ног королевы лежал укрощённым львом.

Любовь там только царила – и что ей  короны, троны!
И коль за коня полцарства, то что ж тогда за любовь?!
Скрипели незримые двери, летали во тьме купидоны, 
и слышались тихие вздохи, и  тайной дышал альков. 

О эти звуки ступеней... Безмолвье цвета индиго... 
И тень... Не спалось мне! Кто-то там плакал, будто моля... 
Зачем ты ходишь, Ядвига? Король твой умер, Ядвига!
И только на всём, на всём здесь – гербы его, вензеля. 

Но отзвуком давней баллады мне ночь эта будет надолго.
Зима. Этот старый замок. Печаль королевских лип.
Уже всё в прошлом, Ядвига. Ни царства, ни власти, ни долга. 
Одно осталось, Ядвига. Лишь этот твой женский всхлип.    
                            


Тiнь королеви Ядвіґи

Вчора я ночувала у кімнаті короля Фердинанда.
Ліжко під балдахіном, золота бахрома.
Цілу ніч купідони несли зі стелі гірлянди.
Чомусь було дуже сумно, чому – не знаю сама.

Давила бархатна тиша. Чаїлися тіні в портьєрі.
Зима за вікном завалиста, і так натопили піч,
що тихо вночі скрипіли вузькі старовинні двері,
розсохлось горіхове дерево, і стіни скрипіли всю ніч.

Казали, ті дивні двері ведуть у горішні покої.
Жила там колись Ядвіґа, щаслива із королев.
Вночі спускалась по сходах, торкала двері рукою, –
король до ніг королеви лягав, як приборканий лев.

Які там трони й корони, було тут лише кохання.
Якщо за коня – півцарства, то що ж тоді за любов?!
Скрипіли невидимі двері, і чулося тихе зітхання,
літали ліпні купідони, і тайнами дихав альков.

Ця дивна музика сходів... Ця тиша барви індіґо...
Не спалось мені, не спалось! Хтось плакав... І тінь на склі.
Чого ти ходиш, Ядвіґо? Король твій помер, Ядвіґо!
Лише на всьому, на всьому – герби його й вензелі.

Ця ніч мені буде надовго – як рицарська давня балада.
Зима. Стародавній замок. Печаль королівських лип.
Усе минуло, Ядвіґо. І царство минуло, і влада.
Одне лишилось, Ядвіґо. Оцей твій жіночний схлип.

Валентина Варнавская, поэтический перевод, 2014

Сертификат Поэзия.ру: серия 1500 № 106477 от 22.07.2014

1 | 0 | 1739 | 19.12.2024. 02:00:09

Произведение оценили (+): []

Произведение оценили (-): []