В.Стус. Холоднозорий присмерк приуральський

                                                    Винцасу К.
Холодноглазый сумрак приуральский
густел. Мороз из сосен трубы ладил
органные, как в театральном зале
провинциальном, старом и знакомом,
где столько лживых взмахов дирижёра,
где столько нот и профилей фальшивых,
но где ничто не может заглушить
холодную и сдержанную высь
Иоганна Себастьяна. Ночь росла,
я с нею возрастал. И ветры выли,
трещал мороз, дул ветер и трещали
согнувшись ветви елей. А казарма
мигала красным глазом воспалённым
электролампы. Маялся дневальный
под сапогами хрупкий сон ломая.
Трещал мороз…Каптёрка. Медсанбат.
Здесь Винцас был – наш батальонный фельдшер –
в реестр аптекарский убогий вписан,
внесён туда промеж бинтов и спирта,
пирамидона, йода, формидрона –
безмолвный и торжественный, как бинт.
Трещал мороз, а он, включивши лампы,
шальной, метался между долгих теней,
как меж осколков собственной печали –
рефлекторы на стену наставлял.
Там жил на полотне пейзаж фламандский.
И бедная солдатская палитра
в нём хмурилась в литовской ностальгии,
и в Винцаса – как в светлую мишень –
Чурлёнис целил иглами от сосен,
идя гравюрным лесом.
– Говори, –
меня просил он, – говори! И тихо
про Вильнюс, про Тараса, про Вильняле
и Саломею разговор струился,
ручьём чуть слышным слово трепетало,
понурый скрашивая нам пейзаж.
А он, как бог, затиснутый меж стен,
в свою глухую спрятанный каптёрку,
тянул нескладно и колюче руки,
где в полуметре Вилия текла.
– Рассказывай, – просил он, – про Тараса…
Гремел над нами Гедеминов зов,
казалось, достигая звёзд. Шуршал
колючий лес Чурлёниса за окнами,
прибрежная «Лиетува» шумела.
– Так да не так! – Он, кисть свою отбросив,
грел ингалятор, отходил, и снова
вернувшись, молчаливо шёл в атаку
на Рейсдалем усиленный барьер.
– Тайга Урала мне с Литвой моею
трагично схожа. Оренбург. Шевченко*.
И столько у меня здесь земляков –
аж до Печоры. Правда ведь – Отчизна.
Спишь – и как волосатые клубки,
веками мотанные, глухо бродят
сны дедовские. И щекочет в горле.
Рассказывай. Своё мне расскажи…
(1961–64 гг.)
-290-
--------------------------------------------------------------
Стихотворение молодого Стуса о его
армейской дружбе с Винцасом
Кузьмицкасом (1936–1983), художником,
поэтом, в дальнейшем также –
литературным критиком.

* Ныне город Актау в Казахстане.



Оригинал

                                                    Вінцасові К.
Холоднозорий присмерк приуральський
зростав. Мороз ладнав органні труби,
і сосни справжніми і знаними здавались,
як провінційний театральний зал,
де стільки лживих рухів диригента,
де стільки нот і профілів фальшивих,
але ніщо не може заглушити
холоднозору і сувору вись
Йогана Себастьяна. Ніч росла,
і я на ній зростав. Гули вітри,
тріщав мороз. Гули вітри. Тріщали
покляклі віти у ялин. Частина
безсонно кліпала одним червоним оком
електролампи. Сновигав днювальний,
ламаючи свій сон під чобітьми.
Тріщав мороз... Каптьорка. Медсанбат.
І до убогої аптечки – Вінцас,
наш батальйонний фельдшер, до реєстру
дописаний – поміж бинтів і спирту,
пірамідону, йоду, формідрону,
мовчазний і врочистий, наче бинт.
Тріщав мороз. А він, ввімкнувши лампи,
зшалілий, сновигав між довгих тіней,
як скалків власної сухої туги,
й рефлектори на стіну наставляв,
де оживав на полотні фламандський
пейзаж.Солдатська збіднена палітра
темнішала в литовській ностальгії,
і в Вінцаса – освітлену мішень –
Чурльоніс поціляв голками сосон,
йдучи гравюрним лісом.
– Говори,–
мене просив він,– говори! І мова
про Вільнюс, про Тараса, про Вільняле
і Саломею тихо жебоніла,
струмка тоненько жебоніла шпара,
похмурий розважаючи пейзаж.
А він, як бог, затиснений між стін,
у герметичну схований каптьорку,
незграбно простягав колючі руки,
де півметрова Вілія пливла.
- Розповідай,– просив він,– про Тараса...
Підводив стелю Гедимінів зойк,
зростаючи під зорі. Шамотів
колючий ліс Чурльоніса за вікнами
та узбережна "Лєтува" шуміла.
– Так та не так! – Він кидав свого пензля,
грів інгалятор, підступав, відходив,
і знову йшов, мовчазний, ув атаку
на Рюїсдалем зміцнений бар'єр.
– Тайга уральська – до Литви моєї
болюче схожа. Оренбург. Шевченко.
І стільки тут у мене земляків –
аж до Печори. Справді бо – Вітчизна.
Заснеш – і волохаті, як клубки,
намотані віками, глухо бродять
плоскінні сни. І в горлі волохатіє.
Розповідай. Розповідай. Кажи ж!
1961–64 рр.

Александр Купрейченко, поэтический перевод, 2013

Сертификат Поэзия.ру: серия 1181 № 100525 от 14.08.2013

0 | 0 | 1746 | 18.12.2024. 17:08:58

Произведение оценили (+): []

Произведение оценили (-): []