Зимові вірші (2018-2019)

* * *

Сніг загортає місто у пелюшку,

Його колише, наче немовля.

Дерева, одягнувши капелюшки,

Ввижаються святковими здаля.

 

Хоча зима іще не наступила

За жодним у ці дні календарем,

Проте мороз вже набуває сили,

Себе відчувши льодовим царем.

 

Зоріє вранці дзеркало асфальту,

Мов хтось його всю ніч полірував,

Тож перехожі залітають в сальто

Обачність втративши у вирі справ.

 

Увечері безлюдніють крамниці,

Нема нікого в пабах і кафе.

І лише зверху гострий зойк синиці

Нагадує, що в світі щось живе...

 

 

* * *

Щоночі в очі дивиться війна.

Зухвало прийде й голову морочить:

Примарою сіда біля вікна

І невідступно дивиться у очі.

 

Нічого не розказує, мовчить,

Та мерехтить в очах німе питання:

То як би ти хотів зустріти мить

Свого життя, якщо була б – остання?

 

Від неї не сховаєшся, вона

Приносить смерть чи рве на тілі рани.

Калічить душу всякому війна –

Безжалісна, безглузда й невблаганна.

 

Так моторошно робиться мені,

Що я з тремтінням впоратись не в змозі,

Як тільки очі, вбивчі та скляні,

Мене знаходять вдома чи в дорозі.

 

Як тільки ніч запалює вогні,

Намарне сподіватися на милість...

Здригаюсь, згоден згинути на ній,

Аби вона в мій бік так не дивилась!

 

 

* * *

Не вірші ще – лише передчуття:

Невпізнані, зворушливо-жадані,

Такі, що виринають з небуття

І за собою у мандрівки манять.

 

Туди, де снігом білиться земля

Й зникають фарби дещо передчасно

Під награвання вітру-скрипаля

Про сум полів від перших хуг білястих.

 

Де осяйну величність чистих нив

Підкреслює сніп сонця у долині

Й дарує мріям спрагу новизни

Той пломінь, що пробіг в золі каміну...

 

 

* * *

В ці дні удвох облишмо помічати

Прихід зими, немов її нема.

Сховаймо лижі, ковзани, санчата,

Геть все, що нам нагадує – зима

Чомусь прийшла й чогось, як завжди, хоче...

Не нам лякатись витівок зими!

Холодні дні й зіркі студені ночі

Не запанують там, де разом ми.

 

Мерщій до мене в молоді обійми

І жартівливе щось розповідай

Про ті краї, де не палають ві́йни,

Де в діамантах сяє небокрай

І не побачиш ні пожеж, ні диму,

Й довкілля диха подихом весни...

Давай візьмімо – і проспімо зиму!

Тож пригортайсь до мене та засни...

 

 

* * *

Цей дощ серед зими – як схлип після печалі,

Й без нього сумно так, а тут іще й цей дощ...

Пухнасті, білі дні сірішають чимдалі,

Неначебто ченці під час всенощних прощ.

 

Безрадісна пора ­– ні світла, ні надії,

Все марне й нетривке, до чого не торкнись...

Назавжди відгули дні теплі, молодії,

У серці не дзвенять дзвіночки, як колись...

 

Якісь передчуття зневіри і тривоги,

Що у скрутні часи нещастя не мине...

Лишилося одне – безмежна віра в Бога,

То й нидіти не варт, бо це є головне!

 

 

* * *

 

                      "І кожен узвіз у цей день – Андріївський!"

 

                                                         Михайло Пасічник

 

Сніг випав на Андрія мовчкома

Вночі, коли ще міцно спало місто.

Зима вдягнула все кругом сама

У шати і поважні, і пречисті.

 

І про́щеним все стало за вікном,

Неначе світ позбавився від бруду

Наза́вжди, наче із ліле́й вінком

Христос прикрасив голову Іуди.

 

Й душа злетіла Богу навздогін

Та відігрілась всупереч морозу,

І за сто миль почувсь святковий дзвін

Церковки над Андріївським узвозом...

 

 

* * *

Талант митця народжує світи,

Які стають реальніші, ніж справжній.

Таку уяву має щирий майстер,

Що плід її спроможний поруч йти.

 

Коли тобі герої гарних книг

Зі сторінок яскраве щось розкажуть –

Не просто "оживають" персонажі,

А робляться живіші від живих.

 

Ось лицарі сідають у човни,

Шукаючи пригод. Чи вроду дами

Оспівують чарівними рядками...

І прагнеш жити гідно, як вони.

 

Якщо у цьому світі ти ізгой,

Уявний світ тебе чимдужче кличе.

Наслідуючи їх характер й звички,

З героями і ти уже герой!

 

...А десь на хвилях радісних відлунь

Гойдаючись, той посміхнеться тихо,

Хто вигадав це все тобі на втіху –

Замріяний мудрець, простий чаклун...

 

 

* * *

Ще тут. І дням нема кінця.

Ще прагнеш наздогнать важливе

І апелюєш до творця

Оцих небес з анонсом зливи.

 

Де мокнуть хати під дощем,

І в кожній – у куті ікона,

Що ронить в душу ніжний щем

Й сльозу вичавлює солону.

 

І мить така між жорен днів

Не му́кою стає – муко́ю,

Тим борошном з відбірних слів

Для їжі розуму тривкої.

 

А в тебе у куті – нічник,

Блокнот і олівцевий змилок,

Тож сповідь схимницьку почни,

Візьмись за віршосвятне діло.

 

Й допоки ще горить свіча,

Забудь про жалюгідні статки,

Себе усього читачам

Роздай до нитки, до останку!

 

 

* * *

Зимо́ва сплячка... Ледве плине час,

Немов саме життя призупинилось.

Поначіплявши снігових прикрас,

Тремтять гаї в оде́жинах на виріст.

 

Себе у кронах сніг додолу гне,

Ламає віття власною вагою,

Ну, а котре ця доля омине, –

Благословляє міцністю й снагою.

 

Перевіряє доля й нас на міць:

Чи вистоїм, чи діждемо́ся спасу

Серед громів та чорних блискавиць

Недружнього теперішнього часу?

 

Мовчать дерева... Теж тепер мовчу.

І тільки в небо піднімаю очі

Та воскову запалюю свічу

При о́бразі Спасителя щоночі.

 

...Синичка сіла поруч на сосну

І попри все співає, бідолаха.

То як же нам не вірить у весну,

Коли у неї вірить квола птаха?

 

 

* * *

Аж ось і сніг з небес ковзнув... Нарешті

торкнеться спокій стомлених очей

і прозаїчні контури речей

не виведуть уяву поза межі...

 

Сніг падає нечутно й невагомо

(нема нічого в ньому від сльоти),

відбілюючи аж до сліпоти

навколо мене краєвид знайомий.

 

Як славно – без потреби, без мети

іти собі по бездоріжжю січня

й позаду залишать узір магічний,

на білий сніг наносячи сліди.

І тишу цю – холодну, бездиханну

цілуючи в знекровлені вуста,
забути все, приборкати бажання,

й почать життя зі сніжного листа!

Олег Озарянин, 2019

Сертификат Поэзия.ру: серия 1027 № 140659 от 30.01.2019

1 | 0 | 654 | 18.12.2024. 21:07:14

Произведение оценили (+): ["Ицхак Скородинский"]

Произведение оценили (-): []