Ти створена із снігу давніх зим...

Колись славетний, а тепер в пітьмах,
Залишений навік людьми і богом,
Де сум стріває зразу за порогом,
І бісер від мишей по килимах.

Де пуфу у приймальні – зла печаль,
Бо він давно твоїх не гладив ніжок,
І сміх твій більше не лунає ніжний,
Не відбиває голосу кришталь.

І самовар, що завжди червонів,
Як тільки ми сідали до вечері,
Сумує по тобі... Й дубові двері,
Й венеціанські келихи скляні...

І той усохлий в горщику тюльпан,
Що дарував тобі на уродини,
І твій малюнок з гілкою ожини...
Та більш за всіх сумує мій диван.

на фото: малюнок до цього мого вірша
художниці з Житомира Катерини Дацун