В.Стус. Тут ніби зроду сонця не було

Хоть сроду не бывало солнце здесь,
но так вдруг брызнуло, что побелел
сирени цвет, а бронзовые сосны
нырнули в кроны, отхлебнувши день –
аж крик упал в промокшую долину,
лягушек замечтавшихся спугнув.

Здесь время спит. Здесь выверяет дуб
по вечности свои седые годы,
и ветви грабов скрюченных шуршат,
рябины мирно головы склоняют,
ныряют, будто рыбы в глубину,
веснушчатым обличьем заглядевшись
в извечный мир и век извечный свой.

Здесь поживи – покажется тебе,
как прежде, – соловьиной Украина,
и промелькнёт за крутояром Мавка –
к пугливой векше тянущая руки,
и за пригорком вдруг свирель зальётся:
вот-вот оттуда выглянет Лукаш.

Здесь лес – как вечность. Береги его
от непотребства своего, неверья,
от неизбывной глупости своей…
Ведь каждый клён здесь держит на ладони
певца невидимого – соловья.

Оставь себя у врат сих и ступай,
как пустота сама, – открытым, гулким;
смотри и слушай, запахи вбирай,
и прикоснись испуганно руками
к травинке каждой малой.
                                    Только тут
ты выбродишь, как будто дёжка с хмелем,
ты выбродишь на песне, на шмелях,
гудящих в голове, впитавших солнце;
они уже истлели, но живут
во дне, законам века не подвластном,
его дарами, тратами живут.

Приди сюда и научись безмолвно
жить по-людски. Деревья пусть тебя
дар осознать твой собственный научат.
Молчать, когда молчится. Говорить,
когда захочешь. Усмехаться век –
чтоб так – с усмешкою –
день смерти встретить.

-217-




Оригинал

Тут ніби зроду сонця не було.
Аж потім раптом бризнуло: збілів
бузок розквітлий, сосни бронзотілі
пірнули в крони, засьорбнувши день,
аж верески збігають в перевілглу
долину, де замріяні жаби.

Тут час не йде. Тут вивіряє дуб
по вічності свої старечі роки,
і корчаться зсудомлені граби,
і горобини лагідно пірнають,
мов риби, тягнуть голови в глибінь
і обдивляють видом ластовинним
правічний світ і вік правічний свій.

Тут поживи — і видасться тобі,
що й досі Україна солов'їна,
і промайне за крутоярем Мавка,
до вівериці руки простягне,
і звук сопілки лине з-над узгір'я:
от-от сюди нахопиться Лукаш.

Тут ліс — як вічність. Бережи його
від свого непотребства, марновір'я,
від власної пустої глупоти...
Тут кожен клен тримає на долоні
легкого, ніби пісня, солов'я.

Лиши себе за брамою і йди
відкритим і лунким, неначе пустка,
дивись і слухай, пахощі вбирай,
і доторкайся злякано руками
до кожної стеблиночки.
                                    Отут
ти вибродиш, немов діжа на хмелі,
ти вибродиш на співі, на джмелях,
котрі вбирають в себе сонця жеврість,
що витліли на дні, але й живуть
тим днем, законам віку не підвладним,
немов дарами, тратами живуть.

Ходи сюди і научайся мовчки,
по-людськи жити. Мусять дерева
навчати доброти, як самодару.
Казати, коли мовиться. Мовчати,
коли мовчиться. І всміхатись вік —
щоб так — усміхненим —
і смерть зустріти.
V. 1964            

Александр Купрейченко, поэтический перевод, 2011

Сертификат Поэзия.ру: серия 1181 № 86150 от 18.03.2011

0 | 3 | 2587 | 26.04.2024. 23:50:40

Произведение оценили (+): []

Произведение оценили (-): []