В.Стус. О Боже, тиші дай

О Боже, тиши дай! О Боже, тиши!
Ведь самоокупация души,
химера человечности, возможно,
страшнее преступления. Тот пыл
самотерзания в умершем свете
полувещей-полулюдей, тот крик
истерзанного сердца – это слишком
для человека тяжко. Тиши дай,
мой Господи. Сними с души желанье
дел новых. Дай возвышенную смерть,
пошли покой высокий, чтоб постигнуть
то, что мы в испытании прошли
(как гуси, брошенные в воду, вышли,
не замочивши тела). Тиши дай:
задержки. Или ж – самовозвращенья
до раздорожий. Выправи границы
меж смертью – жизнью, между днём и ночью,
меж правдою и ложью. Но сначала –
дай тиши, Господи. И от безумья
целебных зелий. Ведь земля уж слишком
с орбиты сдвинулась и слишком странен
тот переход смертельный. Слишком сжата
пружина – притерпевшаяся боль.
Пропавших душ страшны самоторосы
нависшие. На высоте, на льдине
лежит, раскинувшись, орангутан,
язык глумливо высунувши, космы
расчёсывает бережно в две лапы
и эры ждёт своей. Осталось мало
земли для духа. Слишком для души
запутавшейся тесно на планете,
где жить – сгибаться (самовозвышений
западины). О Боже, тиши дай.
И вот простор плавучих экзистенций
умолкнул, наконец. И только море
расчувствованной жалости шумит,
и нас пугает – ожиданьем долгим
благословенного прихода смерти –
бесспорнейшего самоисчезанья
в безгрешном и святом небытии.

-212-



Оригинал

О Боже, тиші дай! О Боже, тиші!
Ця самоокупація душі,
оця облуда людяності, може,
страшніша за злочинство. Ця жага
самотерзання в вимерлому світі
напівречей-напівлюдей. Цей крик
ізрунтаного сонця — то занадто
нестерпно для людини. Тиші дай,
мій Господи. Зніми з душі бажання
нових чинінь. Дай можновладну смерть
для успокоєння, аби збагнути
оте, що ми збагненням перейшли
(мов гуси, кинуті на воду, вийшли,
не замочивши тіла). Тиші дай:
зупину. Абож — самоповертання
до роздоріж. Значи справжніші межі
між смертю і життям, між днем і ніччю,
між правдою й брехнею. Та найперше —
дай тиші, Господи. Од божевілля
цілющих зілль. А то земля занадто
змістилася з орбіти. Надто дивен
оцей розвій смертельний. Надто сперта
пружина узвичаєних терпінь.
Страшні занадто ці самотороси
почезлих душ. З височини, на кризі
лежить розплатаний орангутанг
глузливо язика солопить, косми
турботливо прочісує в дві лапи
і жде своєї ери. Надто мало
землі для духу. Надто для душі
розкошланої тісно на планеті,
де жити — горбитись (самовивищень
западини). О Боже, тиші дай.
А площина плавучих екзистенцій
нарешті успокоїлася. Море
розтопленого жалю хлюпотить
і нас відстрашує — чеканням довгим
благословенної своєї смерти,
як найпевнішого самозникання
у завше безгріховнім небутті.

Александр Купрейченко, поэтический перевод, 2011

Сертификат Поэзия.ру: серия 1181 № 85603 от 21.02.2011

0 | 1 | 2908 | 26.04.2024. 07:13:41

Произведение оценили (+): []

Произведение оценили (-): []