В.Стус. Їй-богу, так, напевно, має бути

Однажды вдруг приходят те минуты,
Когда вступает ночь под сень дубрав,
И грусть прощальная осенней руты
Отзванивает в позолоте трав.
Чтоб мне – мужать, меняться, возрастать,
Успеть узнать, любить, забыть, оставить…
Но в тяжкий час мне возвращает память
Мою любовь, которой не отнять.
Вечерней тенью сизой, голубиной
Придёшь, коснёшься головы седой,
И отойдёшь, не поманив с собой.
В дубраву. За край неба. В тьму. В глубины.
И как печаль мою в тот час умерить?
Не благо ль в том уже, – чтоб ожидать и верить?

-246-



Оригинал

Їй-богу, так, напевно, має бути,
Щоб наступала ніч і день згасав.
І восени прощальна туга рути
Видзвонювала в позолоті трав.
Щоб я мужнів, мінився і зростав,
І встиг пізнать, любити і забути,
І згадувати у годину скрути
Тебе одну. Котру одну кохав.
А ти прийшла, мов тінь повечорова,
Ледь-ледь торкнувшись стиглого чола...
І відійшла. І скоро відійшла —
В глибінь. За обрій. В морок. У діброву.
І як тепер себе переконати,
Що добре вірити? Що благо — тільки ждати?

Александр Купрейченко, поэтический перевод, 2012

Сертификат Поэзия.ру: серия 1181 № 91758 от 04.02.2012

0 | 0 | 2107 | 25.04.2024. 17:26:02

Произведение оценили (+): []

Произведение оценили (-): []