В.Стус. І все побачити, і все забути

Всё позабыть, всё то – что видел прежде,
Среди тене́й вечерних пронести,
Как факел, позднее души горенье,
В котором есть и мирры дым и чад.
Пусть память прошлого в огне костра истлеет,
Чтоб снова на просторе возрождаться,
И погружаться в радость с головою,
Когда ударят утренние звоны,
Что за спиною в грозном беспорядке
Гудят могучим говором, представить
Себя среди героев иль страдальцев,
Всё так, как видится ребёнку в детстве.
Да! Всё познать, извериться, забыться,
Ведь что́ за тем, что мы в пути собрали,
И что́ в страдании не пережитом,
Что́ в радости, которой не познал?
Всё позабыть, всё то – что видел прежде!
Да! Палачом стать, плотью, лёгким духом,
Который, ослабев, уходит в тучи,
Который пьет, не отрываясь, влагу,
Припав к холодному ключу живому.
О, только быть бы юным и окрепшим,
Чтоб в тысячах распутий отыскать
Звучаньем сердца – радости дорогу,
Пусть мужество укажет верный путь.
Что́ в чувствах тех, что приведут на плаху,
Где́ радость в голубом вина броженье,
Меняющем свои цвета и тоны
В овальном дионисьевском начале?
Что́ в той тоске протяжной, молчаливой,
Смягчающей печаль, сулящей радость?
Что́ в неуверенной, измученной погоне
За далью недоступной для тебя.
За каждым кругом новый круг родится,
Но тщетно ты стремишься, чтоб себя –
Раз не её уже – догнать, услышать,
И тут сказать: мечта неутолима,
Она покинула меня на перепутье.
Её не смог достигнуть, но зато я
В смиренье утешение нашёл.
И всё осмыслить бы, всё что увидел,
Всё встретить, потерять и вновь найти,
И прошлого испепелив мосты,
Свой голос сердца сквозь тревогу дня услышать.

-243-


Оригинал

І все побачити, і все забути,
Поміж вечірніх тіней пронести,
Мов смолоскип, душі горіння пізнє —
У ньому є і мирри дим і чад.
Останні спогади на вогнищі спалити,
Щоб знову поставати на дозвіллі
І чути радість, що тебе по вінця
Виповнює — і вранці чути дзвони,
Що за спиною в грізному безладді
Звучать в могутнім тоні, уявляти
Себе поміж героїв чи страждальців,
Все, як дитині хочеться в дитинстві.
Так! Все пізнать, зневіритись, забутись,
Бо що за тим, що ми в путі зібрали,
Бо що в стражданні, ще не перечутім,
Що в радості, котрої не пізнав?
І все побачити, і знову все забути!
Так! Бути катом, плоттю, дивним духом,
Котрий, знемігшись, поринає в хмари,
Котрий по втомі знову п'є холодну
Вологу з життєдайного джерела.
О, тільки бути юним і змужнілим,
Щоб в тисячних розпуттях віднайти
Звучанням серця — радісну дорогу,
Змужнілість хай нам каже гідну путь.
Що в тих чуттях, котрі ведуть на плаху,
Де радість в голубому винограї,
Котрий міняє кольори й тони
В овальнім діонісійськім початку?
Що в тій подовжній мовчазливій тузі,
Що скращує печаль і мінить радість?
Що в тій розметаній і нестійкій гонитві
За даллю, що тікає і зника.
За кожним колом інше коло зродить,
А ти спішиш намарне, щоб себе —
Вже не її — зустріти і відчути,
І потім мовити: Мета неутоленна
Мене покинула на грізнім перепутті.
Я так стремів за нею, а натомість
Розраду в резиґнації знайшов.
І все б побачити, і все б збагнути,
І все б зустріть, згубити, віднайти,
І спопелить минулого мости,
Щоб крізь тривогу дня свій голос серця вчути.

Александр Купрейченко, поэтический перевод, 2012

Сертификат Поэзия.ру: серия 1181 № 91191 от 02.01.2012

0 | 1 | 2031 | 24.04.2024. 00:55:30

Произведение оценили (+): []

Произведение оценили (-): []