Михайло Орест. Не виден берег в темноте вдали

Не виден берег в темноте вдали.
Там, за седою мглой – дары и счастье.
И мы забудем давние ненастья,
Увидев шпили гор родной земли.

Путь к свету мы не весь еще прошли.
У черных вод, у многих бурь во власти,
Сквозь подлость рифов и невзгод напасти
Должны пробиться наши корабли.

Кем мы придем? Позор сердца незримо
Нам смял, уныние зимовий злых
В душе рыдает непреодолимо.

Оно сожгло цветенье дум моих,
И я боюсь, что родину мою
Могилою своей не затемню.


Не видно берега у сивій млі.
За нею, ген – дари і насолоди.
І ми забудем давні недогоди,
Як рідних гір побачимо шпилі.

Далека путь до світлої землі!
Таять підступність рифів чорні води,
Багато бур і небезпек негоди
Збороти мусять наші кораблі.

Які ми будем там? Тяжка наруга
Серця стоптала нам – і років злих
В душі ридає незнищенна туга.

Вона зсушила вицвіт дум моїх,
І я боюсь країни запашної
Не отемнити власною труною.

1931

У произведения нет ни одного комментария, вы можете стать первым!