В.Стус. Збігають літа самотою

Проходят годы стороною,
а я живу ли – не живу?
Видать уже родной сестрою
жену я скоро назову.
И будет сын мне словно ангел,
отец привидится – как бог,
а на несчастья – нам во благо –
слёз брызнут капли, как горох.
Ручьём весенним истекают
миры, их не удержишь ты.
Зову, – они ж нас знать не знают
в покое горней немоты.
Так обретай – свою дорогу,
ведь сердце, вечности мотор,
где ни пристанет, слава Богу,
там отпоёт нас вещий хор –
земли и неба излиянье.
И будет лишь святая Мать
одна, в напрасном ожиданье
с молитвой у креста стоять.

-227-



Оригинал

Збігають літа самотою.
І вже не знаю, чи живу.
І скоро рідною сестрою
свою дружину назову.
І буде син мені, мов янгол,
і буде батько — наче бог,
бо всі нещастя — нам на благо —
покроплять сльози, як горох.
Весняним потічком струмують
твої окрадені світи,
ми — тих, а ті — про нас не чують
у рівновазі німоти.
Але верстай свою дорогу,
бо серце — вічності мотор —
де не пристане — слава Богу,
нас відспіває віщий хор,
землі і неба струмування.
І тільки Мати пресвята,
немов ошукане чекання,
все б’є поклони до хреста.

Александр Купрейченко, поэтический перевод, 2011

Сертификат Поэзия.ру: серия 1181 № 88502 от 02.08.2011

0 | 0 | 1826 | 18.04.2024. 05:03:55

Произведение оценили (+): []

Произведение оценили (-): []