В.Стус. Я чую — враз зірвусь

Я чувствую – сорвусь. Рыданьем в полночи.
И горло, как жгутом перетяну
Зажатыми в кулак лучами лунными.
Затихни. Все равно он плох, твой друг –
Зов безответный.
Удвоившись в окне, плывёт река
Прощания. И неба синь густеет,
Аж фиолетовой стаёт. Восходят звёзды –
Кровавые, хмельные близнецы.
Умру – поутру. Влево заплывает
Моя каморка. И кривит окно,
Как месяц в небе из-под туч уходит –
Мои из-под бровей сбегают очи
Тяжелые. Загрохотало небо,
Как парою отбойных молотков
Ударило. Проплыли кроны сосен,
Как птицы однокрылые – во тьму.
И защекочет сердце язычок –
Голубизною маленькой. Нежданно
Оно в груди набухнет и зайдётся.
Меж стуком сердца и землею ты
Зажат и трепыхаешься, как птица,
Спасительное изломав крыло.
Моя краса! О край мой! Украина!
Предел твой отдалился. Отгремел.
И есть ты. Но и нет тебя. Как будто
Кипящий кратер, залитый грозою,
Последний раз плеснёт за край река
Прощанья моего.


Оригинал

Я чую — враз зірвусь. Риданням поночі.
І перетягну горло, мов жгутом,
Затисненим в кулак промінням місячним.
Затихни. Все одно поганий друг —
Твій крик самотній.
В вікні пливе подвоєна ріка
Мого прощання. Синь стає густою,
Аж фіолетовою. І рушають зорі —
Черлено-ярі п'яні близнюки.
Помру — дорання. Вліво заплива
Моя кімната. Коситься вікно,
І так, як місяць утіка з-за хмари,
З-під брів моїх важкі втікають очі.
Уже моє загоготіло небо,
У пару пневматичних молотків
Ударило. Спливають сосон крони,
Мов однокрилі ворони — в пітьму.
І залоскоче серце язичок —
Маленькою блакитинкою. Раптом
Набухле серце підійде під груди.
Ти — між землею і його биттям
Затиснений і вдаришся, мов птаха,
Заломиш груддям рятівне крило.
Земля моя! Красо моя! Вкраїно!
Віддаленів твій обрів. Відгримів.
Ти ніби й є. Але тебе немає.
Так ніби кратер залива грозою.
Востаннє перехлюпнулась ріка
Мого прощання.

Александр Купрейченко, поэтический перевод, 2010

Сертификат Поэзия.ру: серия 1181 № 79050 от 08.04.2010

0 | 1 | 2044 | 20.04.2024. 04:35:15

Произведение оценили (+): []

Произведение оценили (-): []