І мовив так Тарас…

Форт-Шевченко

Шаленіє божевільним
лютий в Форт-Шевченко,
чвара дика човптить місяць,
гепає по даху,
колошматить, колошматить,
місить сиві хмари,
скаженіє дряпомряка,
виє скаженюка.

Раптом – тиша,
пошум тлуму
і вірші, що линуть
у травневі сни дівочі,
шепіт:
- Спи ще… Рано.

Ось і ранок у віконці…
Сонечко у очі.

…Десять років,
десять років,
будеш тут.

По волі…

* * *

І мовив так Тарас…

Так що, Тарас
…Григорович,
забив таки
кілок дубовий в стромовину над Дніпром?
Прицвяхував “Шевченка віршем”
весь люд тутешній до пісень,
що пропливали
за зграєю лелек у хмари…
І на солдатчині,
коли вогонь залітних слів
поволі жеврів,
схований в халявці,
один ти вірив,
що ніколи і ніхто
не зможе
зупинити повінь,
скосити вітер,
загасити сонце…
От, як зануриш мову коренем у землю,
вона і проросте…

Як ті дуби…

У Харкові…

В саду Шевченка.

У меня огромная гамма чувств и главное - ощущения эксклюзива. Это здорово! Может только в первых двух стихах более етественен сначала именительный, а потом предложный падежи? Хотя фольклор предлагает и такие...