В.Стус. В вікні тюремнім ранок забринів

Рассвет в окне тюремном зазвенел
сквозь квёлый дождь – неверный, как и песни
промокших воробьёв. И оборвался
мой сон неясный. Холодом пахнуло –
как будто серого небытия
дыханье. Я очнулся. Стало ясно
и чисто стало на душе подвластной
недавним сновиденьям, что в углах
ещё сновали тоненькую пряжу.
И это всплытие из бездны в ночь,
в день новый зоркое проникновенье,
утрата лет, покорность тёмной воле,
весь круг постигнутого, эти сны,
исполненные тишины, покоя –
свидетели… Нет, мир не изменился.
И ты есть ты. И ты есть вечный ты,
старей, чем жизнь. Ты – ствол помолодевший
колен предавних. Ты – людских историй
живое устремление вперёд,
что прорастёт сквозь стены и сквозь зори,
сквозь наказанья и безвестность. Ты –
живой ещё, своей живее смерти,
ведь раб еси. Извечный раб еси.
На разных чашах жизнь лежит – и смерть.
Уравновешены. Но лишь коснёшься
одной из них – и беспокойство сердца
тотчас наметит тропку – вверх иль вниз.
И радостно мне стало. И отрадно,
что день есть день. Он дружно прибывает
с водой весенней. Где-нибудь бежит –
вздымаясь на высоты. Заберётся,
и ясным выстрелит в глаза огнём,
так ослепит – как испокон бывало,
и вслед за ним ты в вечность поплывёшь.


Оригинал

В вікні тюремнім ранок забринів
крізь кволий дощ — непевний, як і співи
світанних горобців. І увірвався
непевний сон мій. Холодом війнуло,
немов дихнуло сіре небуття.
І я прокинувся. І стало ясно
і чисто стало на душі, покірній
недавнім сновидінням, що в кутках
іще тонку досновували пряжу.
Це виринання з безвісти у ніч
нового дня, видюще проминання,
збавляння літ, покора чорній волі,
цей доокруж збагненного, ці сни,
задивлені у витишений спокій,
за свідків стали... Світ бо не змінився,
і ти є ти. І ти є вічний ти,
древніший за життя, одмолоділий
старезний стовбур праколін. Історій
непогамовне прагнення живе,
що проросте й крізь мури і крізь зорі
і забуття й покари. Ти єси
іще живий, за смерть свою живіший,
бо раб єси. Бо вічний раб єси.
Життя і смерть лежать на рівновагих
спокійних шалях — тільки доторкнися —
куди захочеш — і неспокій серця
вгадає стежку — вгору ачи вниз.
І стало радісно мені. Відрадно,
що день є день. Він щойно прибуває
з весняною водою. Десь біжить
збираючись на пагорб. Підведеться
і встрелить в очі полум’ям ясним,
засліпить — так, як і годиться звіку,
і ти за ним у вічність попливеш.

Александр Купрейченко, поэтический перевод, 2009

Сертификат Поэзия.ру: серия 1181 № 74571 от 13.11.2009

0 | 1 | 2339 | 19.04.2024. 04:22:17

Произведение оценили (+): []

Произведение оценили (-): []