В.Стус. Оцей світанок — ніби рівний спалах

Пришел рассвет - замедленною вспышкой
ночного парашюта, что раскрылся,
но потеряв стремление к земле,
завис над светом – словно передумал
и вдруг решил вернуться снова ввысь
(изломанной инерцией желанья
умерщвлена та выпуклая вспышка
неясной боли) – голубь, вестник утра,
поднял меня своим крылом вихрастым
и вспомнилась, как сновиденье - жизнь.
…пролаял пес, и показалось будто
сворачивается столетий свиток
и на мезолитическом витке
так долго полотна не отпускает.
Летел привольно черный-черный ворон
обезземеленным, бескрайним небом,
кружил над миром, будто бы пророчил
он апокалипсиса страшный день.
И так казалось: вековечным мифом
не сможет душу переубедить,
однонаправленную, как от века,
надежд, угроз и времени теченье.
Ведь пережито все уже давно
что, думали, лишь в будущем случится.
Все в прошлом будущее. А сегодня -
то лишь узор смирившейся души.
Еще казалось - в темноте, вслепую:
что я себя утратил в многоликом,
самоперемножающемся мире,
что светится биноклями страданий –
страстей моих, толченых на осколки,
скруглен осколок каждый, словно око
безумного от этого несчастья,
что потерялся в сотнях отражений
самосебяубившего доверьем
и склонностью к той мрачной бездне мира,
которая гогочет тьмой пещерной
из неолита: манит и страшит.
Час предрассветный. Застеклен ослепшим
подсиненным чернилом недоверья
небесный свод молчал, как онемевший,
лишь черный-черный ворон выводил,
мезолитических кругов рисунок,
как дыры космоса.




Оригинал

Оцей світанок — ніби рівний спалах
нічного парашута, що розкрився,
та, втративши тяжіння до землі,
завис над світом — наче передумав
і вирішив вернутися увись
(заломлена інерція бажання
геть вимертвила цей опуклий спалах
сліпого болю) — сизий голуб-досвіток
збудив мене своїм крилом страпатим
і снивом пригадалося - життя
...десь гавкав пес і видалося, наче
сувій століть помалу став згортатись
і на мезолітичному виткові
так довго полотна не попускав.
Летів розлого чорний-чорний ворон
обезземеленим безкраїм небом,
і безберегий лет його значився,
як апокаліпсису переддень.
І так здалося: предковічним мітом
не може вже душі переконати,
що однонапрямкова, як одвіку,
надій, погроз і часу течія.
Бо вже давно усе те пережите,
що довго крилося будучиною.
Майбутнє — все в минулому. Сьогодні
лиш візерунок мертвої душі.
І ще здалося — вдосвіта, наосліп:
що я себе утратив многотою
самопомноженого цього світу,
що світиться біноклями страждань —
моїх любовей, товчених на скалки,
де кожна скалка круглиться, мов око
побожеволілого од нещастя,
що я згубився — сотнями відбитків
самосебезмертвілого в довірах
і нахиляннях до безодні світу,
котра гогоче тьмою, мов яскиня
неолітична: вабить і страшить.
Був досвіток. І засклена осліплим
підсиненим чорнилом спроневіри
небесна твердь мовчала, як отерпла,
лиш чорний-чорний ворон пролітав,
окреслював мезолітичні кола,
мов діри всесвіту.

Александр Купрейченко, поэтический перевод, 2008

Сертификат Поэзия.ру: серия 1181 № 62405 от 09.06.2008

0 | 0 | 2245 | 19.04.2024. 12:03:20

Произведение оценили (+): []

Произведение оценили (-): []