В.Стус. Віками йде вертепна драма

 

Вертепная проходит драма

все девять Дантовых кругов,

сам Ирод лучше не сыграл бы

Тут Вельзевул сбежать готов

 

 со сцены.

        Тут шальное солнце

летит, как с плахи голова

велеречивая. И сходится            

у места лобного Москва.

 

Молчит в крови народной плошадь.

Империя, как ночь молчит.

Напрасно месяц скрыться хочет,

сыч ошарашено кричит.

 

Идёт парадом поруганье.

Взлетает нож над кровью плах.

пылает ужас, но в закланье

молчит безумно тихий плац.

 

Упёрлись взгляды ошалело,

нож режет ночь и режет крик.

Разнявши голову и тело,

кат, красный выхватив язык

 

рукою левою, а в правой

зажав косматую главу

народу выставил  забаву –

 пусть смотрит сверху на Москву!

 

И окровавленный топор

сквозь строй людишек ошалевших

он мечет в чёрный  коридор,

в толпу раздавшуюся спешно.

 

Летит топор к стенам собора,

в полёте перебив крыло

ночному филину. И споро

глазами ведьмы потекло

 

средь нащетиненных багнетов

вздыханье – бульк – как в омут труп –

круги качнулись онемело

и лишь метель мела вокруг

 

белоголовая…Кремля

зубцы щетинились стенные,

сны проносились… А под Киевом

глухая горбилась земля.

 

 

Оригинал



Віками йде вертепна драма

у дев’ять Дантових картин,

сам Ірод краще не заграв би,

тут Вельзевул покине кін,

 

не витерпить.

Червоне сонце

летить, як з плахи голова

велеречива. Мовчки сходиться

до місця лобного Москва.

 

Мовчить червона з крові площа.

Імперія, мов ніч, мовчить.

Сховатись марно місяць хоче,

сич ошелешено кричить.

 

Немов парад, іде наруга.

Ніж падає у темінь плах.

Палає плач. Волають руки

в несамовито тихий плац.

 

Уперлись погляди, як клиння,

ніж ріже ніч і ріже крик.

і ката піднімає ліва

рука, як полум’я язик,

 

а права — голову відтяту,

і пара плаває очей

в очницях розіп’ятих ката.

І через голови і через

 

криваву площу — у собор

Блаженного верга скажений

сокиру. Чорний коридор

ударився об навіжене

 

мовчання. Перебив крило

нічного пугача. Жовтавим

відьомським оком потекло

поміж багнетами наставленими

 

зітхання. Гульк — як в нафту труп —

побігли кола і затихло.

Занімувало все навкруг.

Лиш билася об браму віхола

 

білоголова. Об Кремля

шпичасті зазубні. Мулькі

сни сновигали. І під Києвом

оглохла горбилась земля.


У произведения нет ни одного комментария, вы можете стать первым!