Лина Костенко. Микеланджело Буонарроти

Дата: 17-06-2015 | 12:22:26

* * *
Наступит день, когда себе скажу:
Вот та строфа достигла идеала.
О, как же я, наверно, затужу!
Как захочу, чтобы её не стало.
Как испугаюсь: а куда ж теперь?
Уже вершина, где ж мои дороги?
...Он стар был. Был он стар. И умер, верь.
Ему лизали руки эпилоги.
Ему приснился жилистый гранит.
И доносился смертный плач органно.
Он богом был. Тем, кто миры творит.
И отвернулся: было всё обманом.
Блуждали руки, путались в сердцах,
мрачнели фрески, упирались глыбы.
Те руки были в ссадинах, рубцах –
годами с камнем говорить могли бы.
Уж небо есть. А потолок пропал.
Пошли дожди. Лесов шатались звенья.
Внизу ревела, тюкала толпа.
И грузом кисти мучили сомненья.
Боялся он упасть на эту голь.
Смеялись в спину скифы и этруски.
Сорвался вниз. И не изведал боль –
разбился он на каменные сгустки.
И вот лежит. И кто соединит
его в одно на плитах базилики...
Проснулся. Ничего и не болит.
Всё отнялось. Навечно стал великим.
Нажился он. И недругов нажил.
И было уж без года девяносто.
Жизнь оттужил, и многих пережил,
и умирал безрадостно и просто.
Смежились веки... тропочка слезы...
безмерная печаль одной утраты:
"В искусстве я познал всего азы.
Всего азы! Как жаль, что путь мой краток..."
Земля пером. Чудесный человек.
Душа за гранью муки и блаженства.
Вот так искать, и чтоб за целый век –
всего азы! – ни грамма совершенства.

Как ты бездонна, совесть мастеров,
и не боишься навигаций Леты!
Теперь, куда ни сунься, будь здоров –
кругом творцы, художники, поэты.
Все гении.
На вечные весы
кладут шедевры от своей щедроты.
Тот, кто познал в искусстве лишь азы,
был Микеланджело Буонарроти.

(оригинал)

* * *
Чекаю дня, коли собі скажу:
оця строфа, нарешті, досконала.
О, як тоді, мабуть, я затужу!
І як захочу, щоб вона сконала.
І як злякаюсь: а куди ж тепер?!
Уже вершина, де ж мої дороги?
…Він був старий. Старий він був. Помер.
Йому лизали руки епілоги.
Йому приснився жилавий граніт.
Смертельна туга плакала органно,
Він Богом був. І він створив свій світ.
І одвернувся: все було погано.
Блукали руки десь на манівцях,
тьмяніли фрески і пручались брили.
Були ті руки в саднах і в рубцях —
усе життя з камінням говорили.
Вже й небо є. А стелі все нема.
Пішли дощі. Хитались риштування.
Внизу ревла і тюкала юрма.
Вагою пензля металися вагання.
А він боявся впасти на юрму.
Сміялись в спину скіфи і етруски.
І він зірвавсь. Не боляче йому,
бо він розбився на камінні друзки.
І ось лежить. Нема кому стулить
його в одне на плитах базиліки…
Прокинувся. Нічого не болить.
Все віднялось. І це уже навіки,
Нажився він. І недругів нажив.
Було йому без року дев’яносто.
Життя стужив і друзів пережив,
і умирав зажурено і просто.
Важкі повіки… стежечка сльози…
і жаль безмірний однієї втрати:
“В мистецтві я пізнав лише ази.
Лише ази! Як шкода умирати…”
Земля пером. Чудний був чоловік.
Душа понад межею витривалості.
Щоб так шукати, і за цілий вік —
лише ази! — ні грана досконалості.
Ти, незглибима совісте майстрів,
тобі не страшно навігацій Лети!
Тяжкий був час. Тепер кого не стрів, —
усі митці, художники й поети.
Всі генії.
На вічні терези
кладуть шедеври у своїй щедроті.
Той, хто пізнав в мистецтві лиш ази,
був Мікеланджело Буонарроті.

У произведения нет ни одного комментария, вы можете стать первым!